Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

А кого викрив би?..

Вадим відтягнув драбину до сарая і пішов варити каву. Але відзначив, як умостив драбину: одним кінцем — у полінницю впер, а біля іншого — дві цеглини валяються.

Пив каву і розмірковував логічно. Усе складніші каверзи обіцяли в майбутньому щось зовсім непередбачене, що навіть схильний до суворої логіки Вадим уявити не міг. Якщо цегла і відро сприймалися анітрохи не оригінальніше від математичних калош, колись прибитих до підлоги, то трюк із квітами — не можна не визнати! — досить дотепний і елегантний. Крім того, свідчить про наявність у клона художнього мислення: треба здогадатися — вирізати з натури головне. Вибрики з покійницьким виттям, хоч і погано пахли, все ж вимагали чималої технічної кмітливості. Ні в яке порівняння з Вадимовим гаманцем на ниточці!..

Тим часом варто було занепокоїтися. Якщо Вони не відстануть, Вадим бездарно втратить дорогий літній час. Цілком міг би сидіти в Москві, неподалік від поліклініки, писати теплі московські провулки, старі дворянські особнячки з облупленими капітелями на напівколонах, горбаті місточки над брудною Яузою, столітні дуби в Нескучному… А в серпні, коли лікарі відпустять, у Мещеру податися, як і задумано. Ну, Мещера так і так попереду…

Попив каву, помив чашку, нескладним логічним розмірковуванням настав кінець. Час за справу. Учора, поки бродив околицями, примітив кілька дивовижних місць. Галявинку з поваленою сосною, прямо з корінням із землі вивернутою, — буря тут, чи що, пройшла, імлою небо покрила… І ще — місток через річку, старенький, з мокрими почорнілими палями, з двома кривими дощатими коліями, набитими на колоди — поперечини, з хисткими перильцями — прямо левітанівський місток.

Міст — завтра, сьогодні — галявина з сосною. Якщо, звичайно, ці негідники за минулу ніч сосну звідти не витягли… І хоча думка здавалася безглуздою — звідки б їм знати про галявину, про бажання Вадима писати її? — заквапився, мало не бігцем припустившись до заповітного місця. Поспішав, немовби підсміювався з себе, а все ж вірив, що від Них усього очікувати можна. Сосна важка? З підйомним краном приїдуть. З траловим трактором. На вертольоті з зовнішньою підвіскою з неба спустяться. Як у старому анекдоті: ці — можуть…

Сосна виявилася на місці. Лежала, голубонька, задерши догори гілки, які ще не обсипалися, всипані довгими і маленькими голками, що берегли теплу липкість смоли і терпкий її запах. Але вже помирала сосна, оку помітно — помирала: голки втрачали колір, місцями стали вже коричневими, подекуди жовтіли, і, коли Вадим провів по сосновій гілці долонею, посипалися з-під руки. А коріння — коричневе, темне зверху і свіжожовтіюче на зламах — обліпили руді мурашки, повзали по корінню, метушилися: мурашник, чи що, під сосною був?..

Вадим умостився на своїй брезентово-алюмінієвій жердинці, довго-довго дивився на сосну. Подумав: якщо вийде, варто зробити полотно — таке вже дуже колоритне все, жваве. І писати його прямо тут, не з етюда, а з натури. А етюд — знову-таки якщо вийде! — врізати в рамочку і повісити на дачі в їдальні: як подяку за притулок. Або — ще краще: подарувати його тій довговолосій дівчині. Нехай знає, що в світі є щось краще, ніж білі трилисники на майках її приятелів.

Обірвав себе: напиши спочатку! Немає нічого гіршого, ніж ділити шкуру невбитого ведмедя: прикмета кепська, а прикметам, усупереч потужній атеїстичній пропаганді, всі вірять. І до чого тут, цікаво знати, дівчина. Невже сподобалася тобі, Вадимчику, старий ти цап? Не без того… Але чисто естетично, як модель. Написав би її, хоча і пояснив учорашнім вивідувачам, що людей не пише. І не просто портрет написав би, а де-небудь у полі чи — ще краще! — серед тих бузкових квітів і з квітами у руках, з великим бузковим оберемком квітів. Але квіти звідучора прикрашали столи і буфети на сусідніх дачах, а дівчина…

(Зізнаємося: надто багато багатокрапок, але що вдієш, коли події вимагають бодай секундного перепочинку — через побоювання за психіку Вадима, не звиклу до містики).

… а дівчина йшла до Вадима з лісу, йшла сама, у тій же квітчастій крилатці, тільки волосся її було розсипане по плечах і по спині, і легкий вітер з веста куйовдив її, підіймав, плутав нещадно і надував вітрилом спідницю, і так це було гарно, що Вадим не втримався, сказав тихо-тихо…

— Стій…

І чи то вона почула (що неможливо, неможливо, неможливо!), чи то сама того побажала, але стала саме біля поваленої сосни, завмерла струночкою, дивилася кудись поверх Вадима. І він, оглушений і вже аж ніяк не спроможний розмірковувати логічно, почав гарячково накидати її портрет тонко заструганою вуглинкою — поки вона стоїть, поки не пішла! — кваплячись, кваплячись. А вона не йшла, наче відала, що він малює її зараз, що вона не просто вчасно виникла, але й так, професійно висловлюючись, вписалася в пейзаж, що Вадим уже не мислив його без цієї сонцеволосої русалки чи, вірніше, відьми, бо, якщо вірити класиці, в Росії навіть відьми були сліпуче гарні.