Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— По-перше, не мої вони, я себе орлом не вважаю, іменем іншого птаха зовусь. А думаєш правильно: негідники. І не тому, що півня шкода. Він сам-один в селі погоди не зробить, хоча, може, для хлопчаків тутешніх півня того краще було б зварити. Але оскільки у нас з тобою розмова про птахів завелася, то я про орлів запитаю. Чи не високо вони залетіли?

Стан у Ігоря такий — хоч у бійку кидайся. Вивів його з довготерпіння Пелікан своїми підковирками, вивів тим, що сам із себе дурня удає і Ігоря таким тримати хоче. Нічого не вийде у тебе, любий Пелікане, пташечка довгоноса! Грець з нею, з конспірацією, з легендою трухлявою, сил немає нісенітниці слухати!

Підвівся, пройшовся перед Пеліканом, який хитро на нього знизу дивився, навіть очі примружив, — чисто тобі кіт на сонці.

— Ось що, Григорію Львовичу, — так і назвав, незважаючи на прохання, — хочеш знати, що я про орлів думаю? Будь ласка. Відлітали вони, недовго лишилося. За що вони борються? За білу ідею? Немає такої ідеї! Вони Русь відстоюють, відвойовують. А в кого? В червонопузої наволочі? Так червонопуза наволоч — то Русь і є. Значить, не за Русь, не за ідею вони воюють, а за себе, за свої права і привілеї. І не розуміють, що порожнеча це… — із запалом ужив улюблене шкільне слово, слово Валерки Пащенка.

А Пелікан послухав, головою похитав і запитав:

— Всі вони?

Старий шкільний жарт, Ігор його не раз застосовував. Коли хтось солов’єм заллється, почне розпатякувати, то зупинити його безглуздим запитанням, що справи аж ніяк не стосується, — тут же замовкне, не розуміючи, почне з’ясовувати сутність питання.

Так і Ігор загальмував на повному скаку:

— Хто усі?

А питання, здається, з підтекстом. Пелікан пояснив:

— Геть усі за привілеї б’ються? І солдатики?

Ігор збагнув, що зірвався. Насправді, які в солдатів, тобто у колишніх селян, привілеї?

— Ну-у, солдати здебільшого мобілізовані.

— Отож-то. Але ж воюють. І непогано воюють.

— Задурені пропагандою.

— А чого вони червоною пропагандою не задурені? Чи непереконлива? А здавалося б, краще не буває: мир, земля, воля, хліб — все ваше, беріть, розпоряджайтесь! А вони, розпропагандовані, за своїх колишніх хазяїв б’ються, життя віддають. Тут, братику, не так все просто, як здається… А думаєш ти правильно, хоча сируватий ще, сируватий. Та це наживне… Отже, не гріши на свої очі. Вони в тебе у потрібному напрямку дивляться, — підвівшись, потягнувся з хрускотом, до будинку увійшов.

А Ігор залишився на подвір’ї. Пішов до лазні і сів там на призьбу. Соромно йому було. А ще істориком збирався бути, недорікуватий! Не зумів пояснити Пеліканові навіть не суть білого руху — суть на поверхні лежить, — а достатню поки що життєвість його. Вісімнадцятий рік надворі. До Москви і Петрограда — верстви неміряні. Села — одне за інше глухіше, бідність з усіх дірок пре. Поки мужик розбереться, за кого битися варто, він, не виключено, голову складе в бою зі своїм же братом мужиком. Та незабаром розбереться, до кінця все зрозуміє — сам дійде до істини і пояснить йому. Хто пояснить? А канчуки командирські. А нічні розстріли. А лихе молодецтво білогвардійців, яким уже й живих людей бракує—півнів шмагати почали. Людей-бо ж вони не лише шмагають, але вішають і стріляють… Ось в Іванівці Федір розповідав, хазяїн хати, де вони з Ледньовим ночували. Пройшов через них полк, можливо, саме того полковника Смирного, і полоненого комісара в село привів, щоб показувати. Прив’язав комісара до двох ялинок за обидві ноги і… Ну, день-два ще похазяйнували в Іванівці орли, побешкетували, поживилися і пішли верхами. А половинки комісарського тіла все на ялинках висіли. Навіть Федір, а він німецьку війну пережив, ногу на ній втратив, і то хрестився, коли розповідав. Казав: моторошно, коли вони на вітрі колихаються…

Ось це і є — червона пропаганда. І якщо її ще словом підсилити, хто б тоді до білих примкнути подумав?

А чого ж ти, Ігорочку, не підсилив? Адже міг, міг! Легенду свою чудову бережеш? Ламаного гроша вона не варта, коли спостерігачем по землі ходитимеш…

Згадав прочитане колись фантастичне оповідання, — так, перегорнув між іншим, Пащенко сунув, казав: хоча і не любиш фантастику, прочитай, ловко придумано, — згадав його Ігор і посміхнувся невесело. Там якраз і говорилося про подорож у минуле, про те, що не має права, не може блукач вільно чи невільно змінювати минуле своїм втручанням: на майбутньому це, мовляв, відіб’ється. Майбутнє майбутнім, а як бути з сумлінням?