Ален-Фурньє - Великий Мольн

Батько взяв лампу й негайно відчинив двері, вже замкнуті на ключ. Потім, штовхнувши хвіртку, став на краєчок приступки й підніс над головою лампу, аби краще роздивитися, що відбувається.

І справді, перед нашим будинком стояли дві брички; кінь другої був прив'язаний до передньої брички. На землю зістрибнув якийсь чоловік і невпевнено роззирнувся навсібіч.

— Це мерія? — спитав він, підходячи. — Чи ви не могли б мені сказати, де живе пан Фромантен, що орендує ферму Бель-Етуаль? Я знайшов біля дороги на Сен-Лу-де-Буа його бричку; кінь ішов сам, без кучера. Я маю з собою ліхтар і прочитав на дощечці ім'я та адресу. Мені було по дорозі, і я пригнав сюди його бричку, але згаяв на це багато часу.

Ми оторопіли. Батько підійшов ближче й освітив бричку.

— Кучера й близько не було, — провадив чоловік. — Я навіть не знайшов попони. Кінь притомився, він трохи накульгує.

Я теж підійшов ближче й разом з усіма дивився на цю заблукалу бричку, що з'явилася перед нами, як уламок кораблетрощі, викинутий на берег морським припливом, — перший і, може, останній, уламок пригод Мольна.

— Якщо Фромантен живе далеко, — знову озвався чоловік, — то я залишив би його бричку у вас. Я й так змарнував час, і про мене, певне, вже турбуються вдома.

Батько згодився. Тож іще цього вечора ми могли відігнати бричку на ферму Бель-Етуаль, нічого не розповідаючи про те, що сталося. А що казати людям і що написати матері Мольна, вирішимо потім… Незнайомець шмагонув батогом свого коня, він навіть відмовився від запропонованої йому склянки вина.

Батько поїхав бричкою на ферму, ми мовчки повернулися до оселі, а дідусь знову засвітив свічку в своїй кімнаті й гукнув на нас:

— Ну що, повернувся ваш мандрівник?

Жінки перезирнулися.

— Еге ж, повернувся. Він був у матері. Не турбуйся.

— Ну й добре! Я так і думав, — сказав дідусь.

Він загасив свічку й повернувся на другий бік.

Те саме ми розповіли й сусідам. А матері втікача ми вирішили поки що нічого не писати.

Три нескінченних дні ми нікому не казали про свою тривогу. Я й тепер бачу перед собою обличчя батька, коли він десь під одинадцяту годину повернувся з ферми, бачу його запушені інеєм вуса, чую його голос, стурбований і сердитий, — він пошепки про щось сперечається з Міллі…

Четвертий день був один з найхолодніших тієї зими. Вранці учні, що прийшли перші на подвір'я, намагаючись зігрітися, катались на ковзанці довкола криниці. Вони вичікували, коли в школі розпалять грубку, — тоді побіжать до неї.

Деякі з учнів стояли за брамою й чекали на сільських хлопчаків. Вони приходили, ще засліплені зимовим краєвидом: памороззю, замерзлими ставками, гаями, де жирували зайці… Їхні блузи зберігали запах сіна, стайні, і повітря в класі ставало важким та задушливим, коли вони юрмились довкола розпеченої до червоного грубки. Того ранку хлопчина приніс у кошику замерзлу білку, підібрану на дорозі. І я пам'ятаю, як він намагався зачепити її довге задубіле тільце кігтиками за стовп на майданчику для ігор.

Потім почався нудний зимовий урок.

Нараз задзвеніли шибки, і ми попідводили голови. Біля дверей, струшуючи іній з блузи, високо підвівши голову, мовби засліплений якимось видивом, стояв Великий Мольн!

Двоє учнів, що сиділи за ближчою до дверей партою, схопилися з місця й кинулись відчиняти; вони пошепотілися про щось із Мольном біля порога, і втікач наважився зайти до класу.

Хвиля свіжого повітря, що ринула з пустельного подвір'я, соломинки на одязі Великого Мольна й особливо його вигляд — вигляд змарнілого, голодного, але чимось зачарованого мандрівника, — все це викликало в нас дивне відчуття радості й цікавості.

Пан Серель, який щось нам диктував, спустився по двох східцях зі своєї маленької кафедри, і Мольн підійшов до нього з викличним виглядом. Я згадую, яким гарним видався мені тоді мій товариш, — гарним, незважаючи на стомлене обличчя й почервонілі очі, мабуть, від безсонних ночей просто неба.

Він наблизився до самої кафедри й мовив рішуче, як той, хто прийшов про щось доповідати:

— Я повернувся, пане вчителю.

— Бачу, бачу, — відповів пан Серель, з цікавістю роздивляючись Мольна. — Сідайте на своє місце.

Мольн обернувся до нас, трохи згорбившись і посміхаючись з тим самим глумливим виглядом, якого прибирають дорослі учні, коли їх карають за погану поведінку, і, взявшись рукою за край парти, сів на свою лаву.