Ален-Фурньє - Великий Мольн

Щоб привезти з вокзалу дідуся й бабусю, разом зі мною треба було послати ще когось, звісно, поважного, хто б не перекинув усіх у рівчака, і досить добродушного, бо дідусь Шарпантьє будь-якої миті міг вилаятися, а бабуся любила погомоніти.

На запитання пана Сереля дружно відгукнувся десяток голосів:

— Великий Мольн! Великий Мольн! Та пан Серель удав, ніби не чує. Тоді одні почали кричати:

— Фромантен!

— Жасмен Делаж! — вигукували інші.

Наймолодший з братів Руа, той самий, що любив сісти верхи на свиню й пустити її шаленим чвалом по довколишніх полях, вереснув:

— Я! Я!

Дютрамбле й Мушбеф несміливо піднесли руки.

Мені хотілося, щоб батько вибрав Мольна. Це була б чудова прогулянка на візку, запряженому віслюком! Мольнові теж кортіло поїхати, але, набундючившись, він мовчав. Усі старші учні позалазили, як і він, на парти, поклавши ноги на лавки, — так ми звичайно сиділи в хвилини веселих перепочинків у заняттях. Коффен, піднявши поли блузи й обв'язавшись ними довкола пояса, обхопив залізний стовп, що підпирав сволок, і на радощах почав дертися на нього.

Проте пан Серель охолодив наш запал, сказавши:

— Що ж, поїде Мушбеф!

І всі мовчки повернулися на свої місця.

О четвертій пополудні ми стояли вдвох із Мольном посеред холодного подвір'я, зораного дощовими струмочками. Ми мовчки дивилися на мокре місто, яке вже почало висихати під вітром. А ось у плащі з каптуром, зі скибкою хліба в руці, вийшов на подвір'я маленький Коффен; простуючи попід стінами й насвистуючи, він дістався до дверей стельмаха. Мольн відчинив браму, гукнув на Коффена, і за хвилину ми всі троє вже були в осяяній червоним полум'ям, жаркій майстерні, куди час від часу вривалися крижані струмені вітру. Коффен і я, всівшись біля горна, поклали ноги в брудних черевиках на білу стружку; Мольн, засунувши руки в кишені, мовчки прихилився до вхідних дверей. Вряди-годи по вулиці, похнюпивши під вітрюганом голову, проходила, повертаючись з крамнички різника, якась городянка, і ми оберталися, щоб подивитися, хто це.

Всі мовчали. Коваль і його помічник роздмухували міхи й кували залізо; по стінах стрибали величезні, різкі тіні… Я згадую цей вечір як один з найпам'ятніших вечорів мого дитинства. Я сидів зі змішаним почуттям утіхи й тривоги: побоювався, що мій товариш позбавить мене цієї скромної радості, — поїхати візком до Ла-Гара, — і водночас чекав від нього, не наважуючись собі в цьому зізнатися, якогось незвичайного вчинку, що мав усе змінити.

Час від часу спокійна й розмірена робота в майстерні на мить уривалась. Коваль кількома короткими й гучними ударами опускав молот на ковадло. Він роздивлявся шматок заліза, майже притискаючи його до свого шкіряного фартухи. Відтак випростовувався і, переводячи дух, казав нам:

— Ну, як поживаєте, хлопці?

Його помічник стояв, не випускаючи з руки ланцюжок міха, підпирав бік лівим кулаком і дивився на нас, посміхаючись.

Потім майстерню знову наповнював глухий стукіт молотів.

Під час одного з таких перепочинків повз прочинені двері пройшла, змагаючись із вітром, загорнута в шаль Міллі в клуночками в руках.

— Мабуть, невдовзі приїде пан Шарпантьє? — запитав коваль.

— Завтра, — відповів я. — Бабуся теж. Я поїду по них до поїзда, що прибуває о четвертій годині.

— Чи не бричкою Фромантена?

— Ні, візком дядечка Мартена, — швидко відповів я.

— Тоді вам додому не повернутися!

І обидва вони, коваль і його помічник, засміялися. Помічник зауважив спроквола — просто аби щось сказати:

— На кобилі Фромантена можна було б поїхати по них до В'єрзона. За годину були б уже там. Туди льє з п'ятнадцять. І повернулися б додому раніше, ніж Мартен устиг би запрягти свого віслюка.

— Еге ж, — озвався коваль, — у Фромантена добряча кобила!..

— І, гадаю, він не відмовив би дати її…

На цьому розмова закінчилася. Знову майстерня наповнилась іскрами й дзенькотом, і кожен мовчки думав про своє.

А коли настав час іти і я, підвівшись, кивнув Великому Мельнові, він не одразу це помітив. Прихилившись до дверей і похнюпивши голову, він, здавалося, розмірковував над ковалевими словами. Він стояв, заглибившись у свої думки, і мов крізь туман дивився на ковалів, що мирно працювали, а я раптом згадав те місце з «Робінзона Крузо», де молодий англієць незадовго до свого від'їзду з дому «заходить до крамнички кошикаря»…

Відтоді цей образ не раз спливав у моїй пам'яті.