Ален-Фурньє - Великий Мольн

УТЕЧА

Наступного дня, десь о другій годині, осяяний сонцем клас серед крижаних полів нагадує корабель посеред океану. Щоправда, тут пахне не розсолом і не машинним мастилом, як на риболовецькому кораблі, а оселедцем, підсмаженим на сковорідці, й присмаленою вовною від тих, хто, повернувшись знадвору, сів грітися надто близько до вогню.

А що рік наближається до кінця, то нам роздають зошити для творів. Поки пан Серель пише на дошці теми, в класі западає відносна тиша, чути тільки розмови впівголоса, приглушені викриками й фразами, що їх учні починають лише для того, аби злякати сусіда:

— Пане вчителю! Ось він мене…

Пан Серель, пишучи теми, думає про щось своє. Вряди-годи він обертається до класу й дивиться на нас суворим і заразом відсутнім поглядом. Тоді на мить гамір ущухає й потім знову посилюється — спершу тихесенько, мов дзижчання.

А я мовчу серед цього загального збудження. Сиджу в тому кутку класу, де сидять молодші учні, сиджу на краєчку парти біля вікна, і мені досить лише трохи випростатися, щоб побачити садок, потічок унизу, а за ним — поля.

Подеколи я зводжусь навшпиньки й сумовито позираю на ферму Бель-Етуаль. Ще на початку уроку я помітив, що після великої перерви Мольн не повернувся до школи. Його сусід по парті, либонь, теж це помітив. Весь захопившись своїм твором, він поки що нічого нікому не сказав. Та тільки-но він підведе голову, новина одразу ж оббіжить увесь клас і, звісно, хтось неодмінно вигукне:

— Пане вчителю! А Мольн…

Я знав, що Мольн поїхав. Точніше, здогадувався, що він утік. Мабуть, одразу ж після сніданку він перестрибнув паркан і, перебравшись біля ферми В'єй-Планш через потічок, подався навпростець полем до ферми Бель-Етуаль. Попросив дати йому кобилу, щоб поїхати зустріти пана й пані Шарпантье. Саме тепер, напевне, там запрягають.

Бель-Етуаль — велика ферма, що стоїть на схилі пагорба за потічком; улітку її не видно за берестами, дубами та живоплотом. Ферма розташувалася на путівці, що з'єднує шосе на Ла-Гар з околицею Сент-Агата. Велика споруда феодальних часів обнесена високим муром з кам'яними підпорками, які повгрузали в гній; у червні будинок потопає в листі дерев, і тільки надвечір до школи долинають гуркіт возів та спів півнів. Але сьогодні я бачу з вікна високий сірий мур скотарні між голими деревами, вхідні двері, а далі, крізь дірки в огорожі, побілілу від інею смужку дороги, яка, стелячись понад потічком, веде до шосе на Ла-Гар.

Ніщо й не ворухнеться на тлі цього ясного зимового краєвиду. Поки що ще нічого не сталося.

Тут, у класі, пан Серель дописує другу тему. Звичайно він дає три. Та що, коли сьогодні ненароком він дасть лише дві… Тоді він одразу ж зійде на кафедру й помітить відсутність Мольна. Він пошле двох хлопчиків шукати його по всьому місту, і вони, звісно, знайдуть його раніше, ніж Мольн запряже кобилу…

Записавши другу тему, пан Серель на мить опускає притомлену руку… Потім, на превелику мою полегкість, знову підносить її і далі пише, примовляючи:

— А тепер — зовсім легко, просто розвага!

… Над муром ферми Бель-Етуаль піднялися дві чорні рисочки й за хвилину зникли, — це, мабуть, голоблі брички. Тепер я вже цілком певен, що там споряджають Мольна в дорогу. Ось між стовпами брами з'явилися голова й груди коня, ось він зупинився, і я здогадуюсь, що це кріплять на бричці друге сидіння для пасажирів, по яких нібито їде Мольн. Зрештою бричка повільно виїздить з подвір'я, зникає за огорожею, потім так само повільно котить по відтинку білої дороги, який видно крізь отвір у огорожі. У чорній постаті, що недбало, по-селянському, прихилившись до борту брички, тримає віжки, я впізнаю свого товариша, Огюстена Мольна.

Біля брами ферми Бель-Етуаль стояли двоє людей і дивилися, як від'їздить бричка; тепер вони про щось палко сперечаються. Ось один із них підносить до рота складені рупором долоні й щось кричить Мольнові, а відтак біжить кілька кроків по дорозі вслід за бричкою… Тим часом Мольн так само повільно виїздить на дорогу, що веде до Ла-Гара; тепер ті двоє, що стоять біля ферми, не бачать його за поворотом, і тоді Мольн раптом змінює свою поведінку. Він ставить одну ногу на передок брички, випробовується на повен зріст, наче римський воїн на колісниці, смикає обіруч за віжки, пускає коня шаленим чвалом і враз зникає за пагорбом. Той чоловік, що гукав на Мольна, знову біжить по дорозі; його співрозмовник кидається через поле нібито в наш бік.

Трохи згодом, саме тієї миті, коли пан Серель, відійшовши від дошки, струшує крейду з долонь і коли три голоси водночас кричать з глибини класу: «Пане вчителю! Великий Мольн утік!» — навстіж розчиняються двері, і чоловік у синій блузі, скидаючи капелюха, запитує з порога: