Павло Автомонов - Галка

І тут яблуня. Я стояв, задивившись на місяць, якому байдуже, кому світити й у якому краю.

— Ходімо, земляче! — нагадав підполковник.

Підполковник зайшов у якусь кімнату, а я залишився у коридорі. Невдовзі двері відчинилися і підполковник підійшов до мене:

— Моя місія завершена, земляче. Сьогодні ти заміниш своє прізвище на якесь інше і навіть розпрощаєшся зі своїми погонами. Так треба. То нехай тобі щастить! А зараз іди до свого начальника! — і подав руку.

— Нехай і вам щастить…

Я ввійшов до кімнати, привітався:

— Здрам жлам!.. — Та побачивши, що за столом, на якому світила лампа із зеленим абажуром, сидів чоловік у цивільному, додав: — Добрий вечір!

Чоловік, з глибоким шрамом на щоці і грубими рисами обличчя, відповів:

— Здрастуй! Чорнявий ніби?.. Матимеш прізвище «Галка», а своє забудь.

Чоловік зі шрамом хитрувато посміхнувся і вправно відстебнув одразу на моїх плечах обидва погони:

— Щоб не був білою Галкою серед чорних ворон, бо ж усі твої товариші — офіцери! — І новий начальник підморгнув — А скінчиться війна — знову станеш молодшим сержантом…

Він таки був не без гумору, і я відповів:

— Після війни мені не потрібні ніякі погони. А зараз би я не відмовився, якби ви мені «начепили» капітана.

Тепер закліпав очима начальник, тому я збавив собі «ціну»:

— Або хоча б старшого лейтенанта, якщо не жаль…

— Не жаль, — засміявся начальник з шрамом на щоці. — Але ти надто юний для капітана. Та й чого саме капітана?

— Та-а… При нагоді хотілося б деяких знайомих у запасному з двома зірочками поставити по команді «струнко»! Заради справедливості, — дипломатично закінчив я.

— Коли бог дарував людям риси характеру, тебе він не обійшов. Гумор — це добре!.. Будеш старшим лейтенантом, Галко! — сказав начальник і дістав з шухляди погони з трьома зірочками. — Зараз же їх і начепили. Завтра отримаєш шерстяну гімнастерку, синє галіфе, хромові чоботи. А оскільки літо — шинель не знадобиться. І ще… Твій рідний край уже вільний. З тебе належить: село твоє сьогодні визволили танкісти генерала Катукова, що прорвалися з-під Бєлгорода на південний захід, в обхід Харкова…

— Спасибі за такі вісті. Нарешті! Скільки разів наші війська вели кровопролитні бої під Харковом і місто переходило з рук у руки! І ось тепер повинні взяти Харків назавжди! був схвильований цим повідомленням я.

— Ти вже завтра накатаєш листа мамі, братам і, звичайно ж, дівчині?.. — запитливо подивився на мене. — Пиши. Але відповідь отримуватиму спершу я. Потім віддаватиму тобі. Ти ж тепер не «О-к»… — назвав першу й останню літери мого прізвища. — А — Галка…

— Зрозумів…

— Мене величай Іваном Сергійовичем… У нас же ти будеш відточувати своє операторське мистецтво, прийматимеш і передаватимеш цифрові тексти, визубриш міжнародний радіожаргон, шифрувальну справу, глибше познайомишся з радіотехнікою — разом з двома курсантами, з котрими й мешкатимеш в одній кімнаті, виїздитимете в ліс, звідки триматимете навчальний радіозв'язок з нашою рацією. А зараз іди до своїх товаришів і відпочивай. У місто всі троє ви поки що ходити не будете. Коли ж трапиться нагода побувати за парканом цієї вілли, не забудь, що ти старший лейтенант…

— Постараюся.

— Як і те, що ти — Галка…

Я попрощався з Іваном Сергійовичем і пішов розшукувати кімнату у протилежному крилі вілли.

Один курсант читав, лежачи, газету. Другий сидів край столу й, підперши підборіддя рукою, слухав радіо. З гучномовця, що висів на стіні, лунала мелодія з оперети Кальмана «Баядерка».

На початку сорок другого року мені пощастило бути в театрі імені Пушкіна. На той час там виступала ленінградська оперета, єдиний у місті театр найтяжчих місяців блокади. Тоді був я на курсах молодших командирів і вечорами траплялася можливість ходити строєм чи й поодинці в оперету. За місяць пощастило переглянути майже весь репертуар театру.

Пісня увірвалася, і я, подавши руку стрункому, русявому лейтенантові з виразними сірими очима, назвався:

— Галка…

— Василь… — відповів лейтенант, дивлячись мені в обличчя. — Родом з Волги, з Саратовської області. Це не є таємниця, бо в мій край фріци не ступали ногою і, звичайно, не дійдуть. А твої, мабуть, рідні ще в окупації?..

— Сьогодні визволені! Іван Сергійович повідомив. А що і як там з моїми — не знаю, — сказав я.

Лейтенант Василь співчутливо кивнув головою:

— Це щастя, що фашистський гад не дійшов до Саратова.