Павло Автомонов - Галка

«Кю-код», досконалий шифр покликані не лише маскувати роботу рації, а є гарантією того, що прийняту радіограму німці не зможуть розшифрувати і до кінця війни. І в цьому ми були переконані, бо ж ворожим шифрувальникам довелося б мати діло з мільйонами цифрових комбінацій, щоб відшукати оті цифрові групи, що надруковані в рулоні лише у двох примірниках — для Центру «вихідний» і для радиста «прихідний» чи навпаки.

Сигнали рації будь-кого з нас чутиме не лише Центр за сотні кілометрів, а й німці поблизу. З цього, не робили таємниці наші інструктори й оперативне начальство, психологічно готуючи нас, радистів, до гіршого. Радисти, застукані на гарячому каральними загонами з допомогою пеленгів, порою гинули під час радіосеансу.

Інструктор-радіотехнік переконаний, що антену треба закидати якнайвище, а противагу спрямувати у напрямку Центра. Це забезпечить чіткий прийом радіограми, а відтак скоротить термін роботи на «передачу». Треба також міняти місця, з яких передаватиметься радіограма, міняти хвилю передачі, частіше виходити не лише по розкладу, а в будь-яку годину на «аварійній хвилі», щоб заплутати німецьких радіорозвідників з їхніми пеленгами. Все це я тут почув уже в першу годину свого перебування від Миколи, випускника радіотехнікуму.

По обіді Микола, Василь і я вийшли розім'ятися у садочок. Зупинилися під яблунею. Вгорі червоніли плоди. Ми перезирнулися, і без зайвих натяків я поліз на яблуню. Дістався до найстигліших і став кидати яблука вниз.

— Ще!

— І для тьоті Каті!

За цією роботою нас і застав чоловік зі шрамом на щоці.

— Тьоті Каті понесете яблучка? — перепитав Іван Сергійович. — А мені?

— Ловіть і ви… — відповів я, бо інших слів, сидячи на дереві, знайти не міг.

— Кидай і для командуючого фронтом. І для начальника розвідвідділу! — сказав Іван Сергійович, підставивши руки.

— Можна і для генерал-полковника Говорова, — сказав я, вийнявши з-за пазухи найбільші яблука і кинувши їх униз.

— Я чув від одного товариша, що Галка боїться висоти! — говорив з їдкою іронією чоловік зі шрамом. — Дома боявся лазити на грушу, а тут ого куди видерся! Та ще й без парашута!

Я навмисне не квапився. Думав, що начальник поспішить до вілли. Однак той їв яблуко, зирячи на мене і на моїх товаришів.

— Уперше покуштував яблука з дерева у цій північній стороні, — сказав я у своє виправдання.

— Дома смачніші?

— Звичайно…

Іван Сергійович дивився на мої погони і докірливо хитав головою:

— Дитинство ще у ваших головах!

«Всіх, значить», — подумав я. Однак Миколи вже не було тут. «Коли встиг намазати п'яти салом?» — озирався, червоніючи від сорому. Потупив очі додолу і Василь.

— А якби зі мною приїхав генерал?

— Пригостили б і генерала яблуками! — сказав Василь, підморгнувши мені.

«Молодець! Таки знайшов що відповісти!»

— Ну, гаразд. Тобі, Галко, я приніс листи…

Іван Сергійович вийняв з польової сумки трикутнички.

— Від матері і від братів. А від неї поки що нема, — повідомив Іван Сергійович.

— Таки мама жива! — миттю розгорнув я трикутник. — Як я за них усіх боявся!..

— Можеш лист тримати при собі. Та краще, коли він побуде у мене, як і твій комсомольський квиток. У нас ваші документи, товариші, — звернувся Іван Сергійович до мене і до Василя, — не пропадуть. Повернемо після війни.

Після війни… А до державного кордону з України тисяча кілометрів. Тут же фронт на околиці Ленінграда, у Стрельно, у самому Петродворці. Війни тої минуло хтозна-скільки, і ми більше відступали. Тепер стали повертати. І, мабуть же, не меншою кров'ю, ніж віддавали місто за містом, край за краєм. Німці були вибиті з Харкова, з Донбасу, і удари Воронезького, Степового і Південного фронтів тепер спрямовані до Дніпра, на Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя. Діла пішли там непогано. Україна — головна ділянка фронту в цю осінь.

Світило-місяць, по якому я рахував час свого перебування в армії, починаючи з жовтня 1940 року, тут, на віллі, знову став семиденним. Тільки цього жовтневого вечора місяць був перетятий яблуневим галуззям, на якому вже не було плодів, а доживаюче листя лякливо тремтіло навіть без вітру.

Холодного й мрячного дня ми втрьох — Микола-москвич, Василь-саратовець і я сіли на Фінляндському вокзалі у поїзд. У поїзді я вперше на війні. Дивно якось. Щоправда, поїздові тут не розігнатися. Вже за тридцять кілометрів у напрямку Фінляндії — фронт. Однак робочі поїзди ходили в цьому, єдиному в блокаді, напрямку.