Павло Автомонов - Галка

Присутні захихикали, а підполковник-земляк запитав:

— На чию ти грушу лазив?

— На чужу, товаришу підполковник!

— Тому й голова обертом ішла. Стрибати з літака, скажу я тобі, — вже перейшов на «ти» підполковник, — не так і важко. Найважче буде, коли ти, земляче, стрибнеш, бо ж не на партизанські вогнища доведеться десантуватися…

— Найважче буде там, на землі, точніше — в стані ворога, — додав другий підполковник.

— Хотів би взяти із собою ще двох хлопців. Обох знаю з осені сорокового року, — сказав я, згадавши Охріменка й Овчаренка.

— Хто вони за військовим фахом?

— Один — телефоніст, другий — комендор, наводчик гармати.

— Ми б і тебе не викликали, якби ти не був радистом. Телефоністи нам не потрібні. З артилеристами поки що теж почекаємо. Скільки передаєш на ключі п'ятизначних цифрових груп?

— До контузії передавав вісімнадцять. Тепер, мабуть, п'ятнадцять. Прийняти можу…

— Там доведеться передавати з коліна, з пенька. Відстукаєш дванадцять груп — і то добре. Аби-но всі їх наші прийняли…

— І щоб німці не запеленгували, — додав я.

— Авжеж. Багато радистів загинуло. Та вовка боятися — в ліс не йти, — стишив голос земляк підполковник.

— Піду! — сказав я після тривалої мовчанки.

— Але ж він згодився і до «катюш»? — нагадав начштабу.

— А сьогодні передумав. Ото тільки висота мене мучить…

— Так от, земляче, до «катюш» передумав, а до нас ідуть лише добровільно. Тому в тебе… — поглянув на свій годинник, — є час подумати. Воля твоя. Можеш і до «катюш». Радистів тепер усюди треба І Радіо потрібне на війні всюди. Без радіо, без справжньої розвідки неможливо вести війну грамотно, а відтак її не можна й виграти. Тепер ти розумієш свою місію в тилу військ, противника, якщо даси згоду?

— Не до кінця, але трохи розумію…

— Твоя робота може врятувати від загибелі полки і дивізії, допоможе штабові фронту і Ставці вирішити на фронті великі діла! Ось так. А поки що йди, гуляй собі і думай. Повернешся через шість годин з остаточною відповіддю.

— А солдатам скажи, що ми питали, як вас тут годують… — втрутився у розмову другий підполковник.

— Так вони й повірять! — заперечив я. — Солдати знають, що пайок у запасному полку, не добавлять, коли населення отримує лише триста грамів хліба!

Інший підполковник якось пильно дивився на мою ліву руку і кивнув головою:

— Татуїровка — якір! Особлива прикмета, — і перезирнувся з підполковником-земляком.

— На десятий день війни на фронті хлопці викололи на згадку про Балтійський флот.

— Це вже гірше. З тим якорем, — зауважив земляк-під-полковник. — Без якоря тебе б можна було нарядити у писарчука управи, дати фальшивий паспорт, і ніхто б не знав, що ти з того боку фронту. Знаєш, хто такі матроси в очах німців?

— З сорок першого. «Шварцен тойфель» — «чорні дияволи». Але чого це я повинен там показувати свою ліву руку? У правій же в мене буде не лише фальшивий паспорт, а й пістолет! — сказав я у своє виправдання. — Або граната…

Підполковники і начштабу перезирнулися: моя відповідь ніби їм сподобалася.

— Й ще одне… — стишив голос підполковник-земляк;— За всіх обставин полон у парашутистів, а в радиста особливо, виключається. Це означає, товаришу молодший сержант, що там, де ви будете, нема ані санчастини, ані госпіталю, і тому кожна рана в ногу, у груди, живіт… — він помовчав, дивлячись у моє обличчя, і додав: — Смертельна.

Пригадався мічман Непран, котрий відмовився іти в розвідку, сказавши: «Я ще почекаю!» Непран бачив, «смаленого вовка» у підводному човні, коли той лежав на дні, а екіпаж задихався від нестачі повітря. Але там доля в одного, як і в усіх. Звичайно, Непран знову пішов би на підводний човен, якби запропонували, або ж на катер чи й міноносець. Однак ситуація у парашутистів інша. Тут кожному своє, а декому й смерть від власної кулі.

— Себто, я повинен прикінчити себе, якщо мене тяжко поранять… — вгадав я незакінчену фразу чорнявого підполковника і подумав: «Молодець, що одразу не стелить м'яко, а ріже правду, хоч якою страшною вона не є!»

Я все ще не зводив погляду із задумливих, темно-карих очей підполковника, у яких тліли щирість і співчуття.

— Точно! — втрутився інший офіцер. — Ви повинні покінчити з собою, щоб позбавити фашистських контррозвідників можливості катувати вас, радиста групи розвідників-парашутистів, який може стати найціннішим «язиком».

— Авжеж! — ствердив начштабу полку. — За «язиком», по чужу голову йдеш — неси й свою.