Павло Автомонов - Галка

І хочеться плакати від безсилля. Над нами товща води, а на поверхні катери-мисливці, міноносець. У навушниках наш акустик чує холостий хід їхніх двигунів. Покурює німецька матросня цигарки й жде не діждеться, коли здамося в полон! За їхніми розрахунками ми мали вже задихнутися. Тепер німців цікавила субмарина як трофей. По корпусу «щукн» вже заскреготіло залізо. Німці опускали сіті, щоб виловити й підняти «щуку». Скрегіт той, як ножем по серцю. Ситуація, скажу я вам!.. Та ось командир човна подав команду «спливати». Над морем присмерк: вечірня зоря вже згасла, а вранішня лише починала тліти в цю білу, липневу ніч сорок першого. Німці, звичайно, кимарили на суднах. Наша поява — для них несподіванка. А постріли з гармати і зовсім їх ошелешили. Не знаю, попали в ціль наші снаряди чи ні, але те, що ті постріли й наше воскресіння із смерті забили памороки німцям, — правда. Вони хвилину-другу не могли втямити, що ж сталося. Цього часу було досить, щоб «щука» вислизнула з облоги й щезла у передранковому тумані…

— Вас ротний викликає, — звернувся до мене днювальний.

Хапаючи губами з ложки розвареного гриба, я підвівся.

Всі співчутливо глянули на мене: ротний хоч і безвусий, та надто суворий. Ганяв нас.

Я йшов до штабу і думав: чим провинився перед прискіпливим командиром? Лейтенант, безперечно, мав на мене зуб, бо ж я, будучи «морською інтелігенцією», як і мічман з підводного човна, інколи чинив йому опір, натякаючи, що солдат — боєць найсвідомішої у світі революційної армії і в нього, звичайно, є голова на в'язах, щоб часом подумати й самому. Відомо також, що радист на флоті має привілеї? радисти звільнені від чергування на камбузі, їх у добрі часи не заставляли чистити картоплю, щоб не «збити руку», на березі не посилають колоти дрова. І все через ту руку, що мусить чітко передавати на телеграфному ключі азбуку Морзе. Казали, лейтенант старається всіх ганяти, щоб його і надалі залишили в полку, у якому хоч і напівголодний пайок, але є гарантія більше не мати на грудях нових личок. Може, це й наклеп на лейтенанта за оте хизування перед ротою. Можливо, у бою він став би іншим. В усякому разі, мічман говорив, що такого лейтенанта він би не взяв у свій екіпаж.

Лейтенант зустрів мене докорами:

— Де ти шляєшся, товаришу молодший сержанті вже півгодини, як ти потрібен у штабі.

— По гриби ходив. Та не тих назбирав. Ще б трохи — й отруївся, — відповів я, бажаючи пригасити гнів лейтенанта і викликати до себе співчуття.

— О! — вигукнув ротний. — Не вистачало, щоб тебе ще відтирили у санчастину! Скажуть — навмисне наївся грибів, щоб уникнути фронту…

«Диви! Це ж говорив і старший сержант Мамонько! — подумав я. — Змовилися вони, чи що?..» А вголос запитав:

— Хто викликав?

— Тільки між нами: я так думаю, що тебе хочуть забрати до «катюш»! — І заздрісно всміхнувся підморгнувши — Іди и штаб. Сам знаєш, «катюша» — зброя засекречена… Тому навіть дружкам своїм на «О…» — натякнув він на те, що зі мною з одної батареї прийшли Сашко Охріменко й Микола Овчаренко і наші всі три прізвища — на літеру «О».

— Навіть дружкам…

Поки я у штабі розмовляв з двома «покупцями», лейтенант нервово ходив по висипаній піском доріжці. Я бачив ротного у вікно. «Торги» з покупцями були недовгі. Служити радистом на «катюшах» я погодився.

— От і добре! — відповів майор. — Через два дні за вами приїде машина…

На ґанку мене зустрів ротний.

— Ну, як?..

— Записали до «катюш».

— Ще б! — гордо підвів голову низенький лейтенант і випнув груди. — Тепер скажу я тобі одверто: плюнь на цю війну і розітри. Житимеш, приспівуючи «Катюшу» коло «катюші». Ти ж знаєш, як вони воюють: дадуть залпи — ходу, щоб не накрив німець вогнем і щоб не засікли ворожі шпигуни та лазутчики. З такої нагоди звільняю тебе на сьогодні від стройової підготовки, яку ти так любиш… — сказав ротний з іронією. — А з грибами будь обережний. Кому-кому, а мені перепаде, якщо хто з моїх солдатів отруїться. Політику можуть пришити!..

— Який дурень захоче себе труїти?..

— Хе-хе! — удавано засміявся лейтенант. — У житті, й така наволоч знайдеться. А тоді докажи, командире роти, що ти не верблюд…

— Перейду на ягоди. І коли вже добавлять пайку?..

— Тобі вже післязавтра, біля «катюш» — не те, що у нашому запасному…

Навіть уночі я жив думками про свою майбутню службу. Цілком були згодні з лейтенантом, що мені повезло, мічман Непран і старший сержант Мамонько. Останній одверто заздрив і дивувався, чому його не викликали до «покупців». Такої ж думки були Охріменко і Овчаренко. З ними я прибув на військову службу. Познайомився ще в ешелоні, яким їхали до армії у жовтні сорокового року до Червонопрапорного Балтійського флоту. У нашому вагоні всі співали. Надто — Охріменко й Овчаренко. Мабуть, це від того, що в пісню ту вкладали душу, а ще співали полтавці, чернігівці й харків'яни. Співали не лише в ешелонах, а й у кубриках, на службі. Співали так, що ленінградські хлопці припиняли бренькіт гітар й зачудовано слухали новобранців з України.

Читать дальше