Та то було восени сорокового. Нині у запасному майже не чути пісень Охріменка й Овчаренка.
Після обіду Охріменко й Овчаренко хотіли грати у футбол. А поки сформуються команди, я став на воротях, за які правили валун і на семиметровій віддалі від нього каменюка. «Пенальті» бив Мамонько.
— Ото невидаль! Колись про Бутусова розповідали, що заборонили йому бити правою ногою, — нахвалявся старший сержант Мамонько. — «Поцілить у воротаря — і смерть тому! Так буде і тобі. Ну!..
Він розігнався і вдарив. М'яч полетів надто високо. Я не міг дістати його, підстрибнувши.
— Все одно гол! — плескав у долоні Мамонько.
— Товаришу молодший сержант! — пролунав голос ротного. Тебе знову викликають. Два підполковники з погонами інженерних військ.
— Охріменко, постій на воротях… — запропонував старший сержант Мамонько.
— І постою! — охоче погодився Охріменко.
— Одного мене викликають? — запитав я у лейтенанта.
— Чоловік десять. І мічмана Непрана теж…
Мамонько бив пенальті без промаху і був від цього на сьомому небі. Та в Охріменка відпала охота стояти на воротях. Він. як і Овчаренко, здивований, чому не викликають іх. Насторожився і Мамонько: може, цим інженерам і його військовий фах знадобиться? Він забив ще одного гола і теж подався до штабу.
— Слухай, земляче! — звернувся до мене Охріменко. — В разі чого, замов за мене, за Овчаренка слово. Ми ж разом завжди, якщо не вважати поранення й госпіталь. Разом би й тепер…
— Спробую, але… — відповів я.
Лейтенант і гурт солдатів супроводжували мене до хижі, у якій був штаб полку. Усім цікаво, чому викликають так мало людей. Якщо приїжджають із стрілецької чи з артилерійської частини, то одразу беруть роту чи взвод бійців. А тут не більше десяти.
Неподалік від штабного будиночка я зустрів мічмана Непрана. Той таємниче підморгнув і сказав пошепки:
— Я відмовився. Підожду інших. Може, на флоті виявиться вільне місце…
— Прислали б тебе в запасний стрілецький, аби ти був потрібен флотові! — заперечив я. — Так швидко, думаєш, і нашим склепати оті підводні човни чи й торпедні катери?..
— Та почекаю ще. Туди не хочу… — промовив мічман.
Більше нічого не сказав, хоча по очах було видно, що повідав не все. Мабуть, так треба. І вже зовсім перевів розмову на інше, коли солдати у нього стали розпитувати, що там і як.
— Цікавилися, як нас годують у запасному. Заходжу в штаб.
За столом, збитим з дощок, троє. Тут, у запасному полку, всі меблі саморобні, як і хижі для штабного начальства і самого штабу, як землянки-бараки, у яких можна ходити на повний зріст лише посередині, по боках — нари з кругляків молодих ялин, беріз. Полк дислокувався у заболочених лісах поблизу Ладозького озера, на місці колишніх лісорозробок. Майже на поверхні — землянки: близько вода.
За столом, окрім нашого начальника штабу, ще два підполковники. Чорнявий підполковник перегортає мою особисту справу.
— Його вчора записали у частину гвардійських мінометів! — пояснив гостям начальник штабу.
— Що ж… Запитаємо в нього самого, — мовив чорнявий підполковник. — Як життя-буття, земляче?
— Яке може бути життя-буття у запасному в час облоги? їсти дають мало. Скоріше б у діючу…
— І вас завтра візьмуть у гвардійські міномети?..
Там же записано! — Записано… А що скажеш, земляче, якби тобі доручити особливе завдання? — поспитав чорнявий. Мене трохи здивували такі слова, і я відповів:
— Я солдат, а ви підполковник. Яке може бути особливе завдання, коли є Статут, є військова дисципліна, є наказ? Ви наказуєте, а солдатові виконувати.
— Але є такі бойові завдання, куди людина повинна іти по добрій волі, тому наказ тут ні до чого, — пояснив інший підполковник.
— Мабуть, треба летіти до партизанів? — запитав я, переконаний у тому, що ніякого іншого особливого завдання ці офіцери запропонувати не можуть.
— Так. У тил противника, на самостійну роботу, але не до партизанів…
— На самостійну?..
Одразу ж подумав про свого ротного, котрий готовий був муштрувати своїх солдатів наодинці. І раптом для рядового — самостійна робота. Хто ж відмовиться? Це ж, по суті, сам собі командир, і комісар, і начштабу?! Сам того не помічаючи, я засміявся, і це ще більше здивувало підполковників.
— Чого так весело?
— А хіба я сміюся? — сказав, уявивши той час, коли справді не буде наді мною влади старшин, лейтенантів і навіть оцих підполковників. — Готовий іти на особливе завдання, товариші підполковники! От тільки ніколи не стрибав з парашутом. Навіть не літав. Та і взагалі боюся висоти. Це від мами. У неї мігрень якась. Мабуть, передалася мені в спадок. Бувало, злізеш на грушу — голова обертом.
Читать дальше