Але ніхто не з'являвся.
— Під три чорти всю цю історію! — вилаявся спересердя Микита Родіонович.
Давався взнаки голод, але підкріпитися було ніде.
— От ускочили в халепу! — сказав Андрій. — Ще жебрачити доведеться…
Ожогін про щось зосереджено думав.
— Ходімо до комендатури, Андрію, нічого іншого не вигадаєш. Покажемо документи, а там буде видно…
На шляху до комендатури, біля згорілого триповерхового будинку націстської організації, хтось гукнув:
— Пане Ожогін!
Микита Родіонович і Андрій оглянулися… До них швидко підходила жінка з маленьким шкіряним саквояжем у руці.
— Я вас побачила з протилежного боку і ледве наздогнала. Як ви швидко ідете! — Жінка простягла руку Ожогіну, а потім Грязнову.
Це була дружина майора Зорга, в якого вони проходили перше навчання за завданням Юргенса.
— От несподівана зустріч! — привітав Микита Родіонович дружину Зорга. — Ви давно тут?
— Позавчора приїхала з чоловіком — і раптом цей страшний наліт російської авіації… А як ви опинилися в цьому місті?
Микита Родіонович розповів.
— Куди йдете?
— Власне кажучи, йти нам нікуди, — відповів Грязнов: — і місце служби, і житло зруйновані. Вирішили добратися до комендатури.
— О! Значить, ви бездомні? Ну, ходімо до нас. Чоловік буде дуже радий. Він часто вас згадував.
— Лаяв, напевно?
— Навпаки, рідко про кого з росіян він так добре відгукується. Він вважає вас справжніми друзями німців.
Дружина Зорга всю дорогу щебетала.
Перейшли критий ринок, посеред якого виднілося кілька воронок, і вийшли в провулок, увесь заставлений вантажними і легковими автомашинами. В кінці провулка, біля невеликого будиночка з нависаючим над тротуаром мезоніном, їх супутниця постукала у вікно. Двері відчинив сам Зорг. Він був у військових штанях, чоботях і спідній сорочці.
Зорг був вражений несподіваною появою своїх колишніх учнів і стояв, широко розкривши очі. Друзі не помітили в ньому ніякої зміни.
— Чого ж ми стоїмо? — раптом спитав господар. — От чудасія! Заходьте, будь-ласка!
Провівши гостей у столову, Зорг швидко одягнув мундир.
— Зараз ми організуємо сніданок… Клара, прошу!
Дружина Зорга підійшла до шафи і почала виймати посуд. Зорг допомагав їй. Розставивши на столі пляшки з вином, він розкупорив їх, потім відкрив рибні і м'ясні консерви, компот із груш, нарізав тоненькими кружальцями копчену ковбасу. Повісивши на плече рушник, дружина перетирала тарілки і бокали.
За сніданком панувало пожвавлення. Друзі здивувалися гостинності Зорга. Майор говорив відверто і повідомив, що тепер працює в розвідці міністерства закордонних справ.
— Війна програна, — сказав Зорг без тіні жалю і досади. — Мені це ясно було ще там, у Росії. Але занепадати духом я не збираюся. Завтра ми з дружиною вилітаємо до Аргентіни.
— До Аргентіни? — здивовано спитав Грязнов. — Чому так далеко?
Зорг посміхнувся. Він старанно пережовував шматок копченої ковбаси.
Друзі перезирнулися.
Дружина Зорга розілляла кофе в чашки. Розмова тривала.
Під час розмови хтось згадав ім'я Кібіца. Зорг посміхнувся:
— Ви правильно зробили тоді…
— Що саме? — наче не розуміючи натяку, спитав Ожогін.
— Що повідомили про записки цього мерзотника Юргенсу. Кібіц дістав те, що заробив: його розстріляли.
Ожогін і Грязнов поцікавились, що Зорг збирається робити в Аргентіні.
— Я їду туди як приватна особа. А робота знайдеться…
Ночували друзі у Зорга.
На світанку до його будинку підійшла машина: Зорг і дружина поспішали на аеродром.
Через годину з уцілілого приміщення комендатури Грязнов зв'язався по радіо з Долінгером і пояснив становище, в якому вони опинилися.
Опівдні була одержана коротка відповідь: «Виїжджайте».
X
Вдарили морози, але снігу не було. Сонце майже не з'являлось. На деревах і дахах будинків міцно тримався великий іній. Річки вкрилися льодом. Вночі мороз досягав десяти градусів.
Ожогін і Грязнов поверталися на попутних машинах, користуючись документами, одержаними в комендатурі.
Так і не вдалося їм знайти кого-небудь з представників радіоцентра, де вони проходили практику, і одержати відповідні атестати.
Їхати залізницею було майже неможливо. Через основні залізничні вузли, забиті составами, пропускали ешелони, що йшли до фронту, а поїздам, які їхали вглиб країни, приділяли мало уваги.
Друзі витратили чотири доби тільки на те, щоб проїхати сто двадцять кілометрів залізницею.
Читать дальше