Георгій Брянцев - Таємні стежки

Юргенс зустрів Ожогіна і Грязнова з незвичайною для нього гостинністю. Він посадив їх на диван, а сам сів поруч.

— Признатись, я подумав, що ви загинули під час, нальоту авіації… Ну, розповідайте, мандрівники, як справи?

— Погано! — коротко і похмуро кинув Ожогін.

Юргенс звів брови і уважно подивився на Микиту Родіоновича.

— Що погано? — спитав він сухо.

Тон Ожогіна йому, видно, не сподобався. Микита Родіонович докладно розповів, у яке становище вони потрапили.

Юргенс терпляче слухав.

— Радіоцентр перестав існувати, і я, на жаль, не міг дізнатися про подробиці… А з вами вийшло справді поганувато. Я це негайно виправлю.

Юргенс встав з дивана, сів за стіл і, вирвавши аркушик з блокнота, щось написав. Коли в дверях з'явився служник, він передав йому аркушик.

— І, нарешті, останнє, — порушив мовчанку Ожогін. — Чи довго нам доведеться тут жити? Чи не пора внести ясність?

Замислившись, Юргенс пройшовсь по кімнаті.

— Поспішати не варто. Треба все робити поміркувавши, не кваплячись. Я вживу заходів до того, щоб ви ні в чому не мали нужди. До Росії ви повернетесь, очевидно, після закінчення воєнних дій на фронтах. Коли це станеться, ніхто, звичайно, точно не може сказати.

Було ясно, що питання про повернення відкладається на невизначений час.

Потім Юргенс спокійно, як про щось звичайне, сказав:

— Можу повідомити новину: і мій і ваш шеф — Марквардт — арештований і незабаром стане перед військово-польовим судом.

— За що?

— Важко сказати, але пісенька його закінчилась.

Побажавши друзям доброї ночі, Юргенс провів їх до дверей.

У будинку Вагнера топилися всі три грубки. Слідом за вугіллям, яке надіслав племінник, на другий день після розмови з Юргенсом прибула машина з дровами.

Рудольф заїхав вранці, попросив приготувати йому на вечір ванну і знову щез. Ні на хвилину він не розлучався з своїм маленьким чемоданом.

— Напевно, там у нього лежить щось важливе, — висловив здогад Алім.

— Цілком можливо, — погодився Микита Родіонович. — Не завадило б нам дізнатись.

— Складного тут нічого немає, — посміхнувся старий Вагнер. — Коли б він тільки залишився ночувати тут…

Вдень викупались у ванні всі мешканці будинку, включаючи Гуго. Вагнер виглядав життєрадісним, веселим. На його схудлому обличчі з'явився рум'янець. Надівши м'який волохатий халат, якого давно вже не виймали з шафи, і облямовані заячим хутром теплі хатні туфлі, він блукав по всіх кімнатах з ганчіркою в руках, стираючи пил з піаніно, картин, меблів, підвіконня.

— Ви сьогодні зовсім молодий, я вас не пізнаю, — сказав йому Алім.

Вагнер, припинивши на мить роботу, весело відповів:

— Оноре де Бальзак сказав: «Треба залишитись молодим, щоб розуміти молодість». І я намагаюся бути таким.

— Я ось про що думаю, — промовив Андрій, який сидів у глибокому кріслі і, мабуть, про щось мріяв. — Невже ми через деякий час розлучимось і ніколи не побачимось?

— Чому ж, мій друже? — відповів Вагнер. — Після цієї війни Німеччина стане іншою. І тоді вже ми обов'язково зустрінемось! Я приїду до вас познайомитись з Ленінградом, новою Москвою… — Вагнер заплющив розумні, втомлені очі і на кілька секунд замовк. — Навіть не уявляю зараз, з яким почуттям ступив би я на вашу землю…

Цього ж дня Ожогін і Грязнов дізналися, що під час їхньої відсутності у будинку кілька разів з'являвся Моллер. Як завжди, ці візити він пояснював бажанням побачити своїх колишніх жильців. Одного разу вночі Алім побачив, як він прогулювався перед їх будинком на протилежному боці вулиці. Це збігалося з тим часом, коли в будинку почав жити Гуго. Очевидно, гестапо цікавилося Абіхом.

Домовились, що в найближчі дні Гуго почне ходити по місту, а слідом за ним підуть Андрій і Алім. Якщо гестапо цікавиться Абіхом, то «хвости» будуть помічені.

Ввечері приїхав Рудольф Вагнер. Після ванни на його довгастому обличчі виступили червоні плями. Знайомлячи «недосвідченого» дядька з таємницями міжнародного становища, Рудольф немилосердно чухався — його мучила екзема.

— Де ти дістав цю погань? — з гидливою гримасою спитав старий, перериваючи базікання племінника.

— І сам не знаю, — відповів Рудольф.

— Чому ж ти не лікуєшся?

— Часу немає. Ти ж сам бачиш, як я, наче метеор, літаю з кінця в кінець.

Вагнер знизав плечима.

— Дядечку, дорогий… У мене до тебе важлива справа. Я вважаю тебе своєю людиною, а тому звертаюся до тебе з проханням, — несподівано промовив Рудольф. — Від тебе залежить моє майбутнє…