Георгій Брянцев - Таємні стежки

… Відомості, одержані Сивком і передані Кривов'язу, були не дуже точними. З табору вийшло не сто, а сто сорок сім військовополонених; конвоювало їх не двадцять, а тридцять автоматників. В числі охорони виявилось дванадцять поліцаїв-городян.

Досвідчений в таких справах, Інокентій Степанович Кривов'яз передбачав можливість збільшення охорони і відповідно зміцнив групу. Вона складалася з шістдесяти партизанів.

На чолі конвою військовополонених ішов есесівець-штурмшарфюрер. На відкритій місцевості він бадьоро марширував попереду колони, в населених пунктах забігав у будинки і, пояснюючи знаками, що арештовані потребують продуктів харчування, вимагав для них сала, масла, меду, яєць. Усе це, звичайно, йшло в сумки штурмшарфюрера і конвоїрів.

Коли вступили в ліс і колона перешикувалась по три в ряд, штурмшарфюрер вважав за краще замикати її. Адже йому добре були відомі «лісові порядки» в Росії. Він зовсім недавно на своїй шкурі відчув, що таке «мала війна» і які вона підносить сюрпризи.

Правда, так близько від міста партизани не з'являлись, інакше начальство не дозволило б вивести полонених з табору, але про всяк випадок краще було йти ззаду. Сонце припікало. Полонені, навантажені флягами, казанками, семиденним сухим пайком, ішли мокрі від поту. Колона розтяглася на сотню метрів, люди повільно брели лісовою піщаною дорогою. Будь-яке нарікання, будь-який вияв незадоволення негайно припинялись. «Одна погана вівця псує все стадо», навів російське прислів'я комендант концентраційного табору, коли відправляв штурмшарфюрера. — Кожного, хто проявить непокору або спробує втекти, негайно знищувати».

Комендант табору через перекладача попередив про це і самих полонених.

Манливе відчуття волі охопило полонених, коли над їх головами зашепотіли дерева і ліс по боках став густішим і темнішим. Усі пильно вдивлялися вперед, з надією озиралися на всі боки.

Звільнення прийшло несподівано, раптово.

— Вперед! — пролунав раптом крик, і колону оточили озброєні люди.

— Хенде хох!.. Лягай!

Полонені миттю кинулися на землю.

Більшість конвоїрів підняли руки, частина наслідувала приклад полонених, а деякі спробували чинити опір. Залунали постріли. Двоє партизанів упали мертвими, зрізані автоматними чергами, троє були поранені.

Костін подав коротку команду:

— Вогонь!

Уся операція була закінчена за кілька секунд.

… Увечері, при світлі вогнища, під булькання води, що кипіла в казанках, начальник розвідки читав невідісланий лист, вийнятий з мундира вбитого есесівця-шгурмшарфюрера. Інокентій Степанович, командири й партизани з цікавістю слухали.

— «Останній «пакет фюрера», — писав есесівець дружині, — мало не коштував мені життя, тому ти особливо ощадно витрачай сало й цукор. Часи пішли не ті. Тепер і продукти дістаються нам важко, з боєм, з жертвами. Я два тижні провів у цих страшних лісах, і півголови у мене посивіло, але страшніші від лісів партизани. Вони невловимі, і від них нікуди не втечеш. Останнього разу нас пішло багато, дуже багато досвідчених і бувалих хлопців, але більшість з них залишилася в лісах; повернулося лише кілька чоловік, в тому числі і я. Дякуємо богу, що ми зараз поза небезпекою. Нас прикомандирували охороняти концентраційний табір. Ми вільно зітхнули. Тут тиша і мир. Коли б на цьому й закінчилося все. Тепер я можу сказати тобі, що маю надію залишитися живим…»

Боротьба патріотів проти окупантів викликала в гестапівців гарячковість і страх. Гунке не встигав вислухувати донесень; кожна нова поява в його кабінеті працівника гестапо з доповіддю примушувала начальника таємної поліції здригатися. Він намагався стримувати себе, але відчував, що це йому погано вдається: пальці стрибали по склу на столі, ліва брова смикалась. Він усе частіше й частіше підвищував голос, кричав, звинувачуючи підлеглих у бездарності. Вони мовчки вислухували його грубощі і повідомляли про нові події. Це було нестерпно.

Особливо обурювали Гунке скарги працівників комендатури. І коли хто-небудь з них особливо набридав, начальник гестапо кидав трубку телефону і, задихаючись від злоби, гарчав:

— Підлота! Вони гадають, що я один можу тримати у місті порядок!

Черговий день почався тривожно. На світанку вбили двох есесівців на центральній вулиці міста. Про це Гунке дізнався ще в постелі. Вислухавши по телефону рапорт, він накрився ковдрою, намагаючись знову заснути. Але несподівано страшенно розболілась голова. Почався приступ мігрені — приступ гострий, що доводив до несамовитості. Ліки не допомагали. Гунке скинув ковдру і заходив по кімнаті. Він швидко ходив від стіни до стіни, стискуючи голову руками.