Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Так, знав.

— От і добре. Багатьох з вас чекає така сама доля.

— Не в вашому становищі говорити про це, — холодно промовив гестапівець. — Ви не врахували однієї маленької деталі. Німецька армія не тільки в Росії, але й ще десь. У наших руках Чехословаччина, Австрія, Бельгія, Польща, Франція — майже вся Європа.

— А от з Росії вам доводиться п'ятами кивати. На Росію замків вам не надіти — ні замків, ні наручників, ні намордників…

— Ми відхилилися від теми, — спокійно сказав слідчий.

— Від якої? — здивовано спитав Леонід.

— Від головної. Мене звуть Роберт Габбе. Як називати вас?

Леонід посміхнувся:

— Не вийде.

— Що не вийде?

— Відносно знайомства.

Слідчий знизав плечима і схилив голову набік.

— Даремно ви так поводитесь. Зовсім даремно. Ця тактика себе не виправдує. Я раджу вам змінити лінію поведінки. Все залежить від вас.

— Умовляти марно. Та й, наскільки мені відомо, гестапівці менш за все здатні на умовляння.

— Мій обов'язок пояснити вам, що ваше життя залежить від вас самого, від вашої поведінки під час слідства. Так, наприклад, у погребі, де вас арештували, був виявлений оцей списочок. У ньому чотирнадцять прізвищ. Він вам знайомий?

Ізволін ствердно хитнув головою.

— От і чудово! Я вважав і вважаю вас людиною розсудливою. Я твердо впевнений, що ми знайдемо спільну мову.

— Спробуємо. — В голосі Леоніда відчулась іронія.

— Це справжні прізвища чи вигадані?

— А як ви гадаєте?

— Я? Я гадаю, що це підпільні клички.

— Похвальна кмітливість.

— А хто такий «Грізний»?

— «Грізний»?

— Так-так.

— «Грізний», мабуть, людина і патріот.

— А звати його як?

— Це військова таємниця. Цього нікому не можна знати.

Слідчий різко встав з стільця і почав ходити по кімнаті.

— Виявляється, я помилився: з вами не можна домовитись.

Він шумно видихнув з легень повітря і, наблизившись до Ізволіна, поклав йому на плече руку. Леонід зморщився. На обличчі гестапівця з'явилася посмішка.

— Ви дуже молодий і дуже запальний. Я не можу вас зрозуміти.

— І ніколи не зрозумієте. Є речі, недоступні вашому розумінню.

Слідчому почала набридати роль умовляючого, але він зробив ще одну спробу:

— Коли ж пан росіянин нарешті зрозуміє, що правдиві відповіді дадуть йому не тільки звільнення, але й дещо більше? Є у вас розумні люди, які вважають за краще…

— Це не радянські люди, — перебив його Леонід.

— Гм! Ви дуже самовпевнені. Я гадав…

Пролунав телефонний дзвінок. Слідчий підійшов до апарата і почав слухати.

— Так, є… Так-так…

Він поклав трубку на місце і, викликавши з коридора двох солдатів, поквапно залишив кімнату…

Начальник гестапо Гунке, високий, підкреслено прямий, ретельно виголений бігав по своєму кабінету. З того часу, як у стіни його установи потрапив Леонід Ізволін, Гунке не знаходив собі місця.

Слідчий Хлюстке, який першим допитував Ізволіна, стояв перед начальником, витягнувши руки по швах.

— Вам би тільки з громилами возитися! — шаленів Гунке. — Справжній злочинець здатний водити вас за ніс! Чортзна-що виходить! Взяли людину з кличками, зв'язками, паролями, рацією, вибухівкою, зброєю — і досі не знаємо, хто вона така! Ганьба! За таку роботу з нас шкуру здеруть! І правильно зроблять… Ну, а ви? — Він різко повернувся до другого слідчого. — Ви, здається, претендуєте на звання досвідченого детектива. Як у вас?

Другий слідчий розгублено розвів руками.

— Прізвище дізналися? — допитував Гунке. — Я вже не прошу більшого…

— Ні.

— А про що дізналися?

— Ні про що.

Гунке прикусив нижню губу і знову почав ходити по кабінету. Ліва щока його посмикувалась.

— Де ваш хвалений метод? Ви ляпали всім і всюди, що можете дуже швидко встановлювати з арештованими психологічний контакт. Де цей контакт?

— Я тільки почав з ним працювати, — виправдовувався гестапівець.

— І скільки вам треба часу, щоб дійти до кінця?

— Це на рідкість упертий арештований…

— Ви знаєте, що я вимагаю від вас, і повинні добитися цього! — Гунке грюкнув кулаком по столу. — Вам за це гроші платять! Будете душити, гризти чи палити, — мене це не стосується. Ви повинні розв'язати йому язика, інакше… інакше протягом двох діб ви обидва потрапите на передову! Ідіть!

… На цей раз допит тривав кілька годин. Побитого Ізволіна знову затягли в темну камеру. Крізь проблиски свідомості Леонід відчував, як йому кололи руку трохи вище ліктя і впорскували щось під шкіру. Опам'ятався він уже від холоду.