Георгій Брянцев - Таємні стежки

Люди завмерли, наче до кімнати влетіла бомба, яка ось-ось розірветься.

— Жах! — порушила тишу Варвара Карпівна.

— А в другій що? — спитав Ізволін.

Грязнов прочитав другу листівку. Вона була коротша за першу. В ній повідомлялося, що з п'ятнадцятого по вісімнадцяте грудня в Харкові Військовий трибунал Четвертого Українського фронту розглядав справу трьох фашистських катів та їх підсобника і присудив усіх до страти через повішення.

— Це є неможливо, — прошамкав Брюнінг. — Слюхайте, я вам буде говорит. — Він підвівся і розмістив частину живота на столі. — Більшовицька байки. Патріот? Блеф, нема ніякий патріот. Є провокацій… — І вже менш упевнено додав: — Завтра провокацій буде капут. Не треба, мадам Тряскін, ніс вішайт. Прошу краще пляшку вина. Це дуже карашо. Хайль Гітлер!

— Хайль! — гаркнув і підпилий Пауль.

І без того невеселий настрій компанії зіпсувався остаточно. Не поліпшили його і нові пляшки вина.

Крамсалова почала умовляти чоловіка йти додому. Подруга Варвари Карпівни злякано поглядала на Пауля. Той по-німецьки розмовляв з Брюнінгом, розпитував про зміст листівок.

— Ходімте в другу кімнату, — запропонувала Варвара Карпівна Ожогіну.

Микита Родіонович мовчки пішов слідом за іменинницею.

— Але ж насправді погано, — сказала Варвара Карпівна, сідаючи на маленький низький диванчик. — Хто б міг подумати, що все так вийде! Ми прорахувалися…

— Хто — ми?

— Ну, я, батько, хоч би от Люба, Крамсалови, та й ви… І хто б міг подумати! В той час, у сорок першому році, все було так ясно, а зараз, здається, знову Радянська влада повернеться. Я от тільки боюся, що почнуться переслідування, арешти… Я за останні дні втратила сон, апетит. Все з рук падає, не хочеться ні за що братись, усе остогидло. Ходжу як сновида, як тварина, що чекає: ось-ось вдарять або потягнуть на бойню… Що ж робити? -

Почуття огиди охопило Ожогіна, захотілося встати й піти. Але він стримав себе і сказав:

— Про те, що робити, треба було думати значно раніше. І мені, і вам.

— Мені ніколи так не хотілося жити, як зараз, ніколи! Ви хоч пораду дайте…

— У вас є порадник, кращий за мене…

— На кого ви натякаєте?

— На Роде, звичайно.

— Не називайте це ім'я! — Варвара Карпівна рвучко схопилася на ноги. — Він приніс мені стільки лиха, стільки лиха…

— Значить, ви його ненавидите?

Варвара Карпівна мовчки почала ходити по кімнаті. Останнім часом ставлення Роде до неї змінилося. І раніше не ввічливий, Роде тепер став відверто грубим. Ні про яку Німеччину вона вже не мріяла, хоч ще зовсім недавно говорила про майбутню поїздку, як про вирішене питання. Ні, в Німеччину ЇЇ не візьмуть, але й живою не залишать. Роде вона боялася навіть більше, ніж повернення Радянської влади. Радянська влада не простить, зради — покарає, засудить; а Роде — знищить. Занадто багато знає Варвара Карпівна, як перекладачка гестапо, як живий свідок. На карту ставиться життя, а порадитися-нема з ким. Думка поділитися з Ожогіним, який, за словами горбаня, був близький до військової розвідки і який здався Варварі Карпівні розумною людиною, виникла в неї недавно. Але чим може допомогти Ожогін, що знаходиться в такому самому становищі, як і вона?

— Він мене уб'є! — вихопилося у Варвари Карпівни, і вона озирнулася на двері, з-за яких було чути голоси гостей. — Він мені одного разу сказав: «Ви знаєте занадто багато для живої людини». Я почуваю себе приреченою… Як бути? Де знайти вихід?

Микита Родіонович мовчав, уважно розглядаючи свої нігті. Він вагався: поставити питання руба чи зробити тільки натяк, пробний крок, розвідку?

— Знайти вихід, звичайно, можна, але зробити це нелегко, — сказав він.

— Невже можна? — з надією в голосі спитала Варвара Карпівна.

Він ствердно кивнув.

— Що ж, на вашу думку, для цього потрібно?

— На мою думку, багато чого.

— А саме?

— Сміливість, рішучість, бажання…

— І тільки? — полегшено зітхнувши, сказала Варвара Карпівна, наче сумніви, що тривожили її, відразу зникли.

— Це не так мало, на мій погляд.

— Ви гадаєте, в мене немає бажання?

— Бажання, можливо, і є, а от…

— Ви маєте на увазі сміливість і рішучість? — перебила Варвара Карпівна.

— Так. Саме це.

— Ви не знаєте мене. Але як? Як? — раптом схаменулася вона, згадавши, що головного ще не з'ясувала.

Відповісти Микита Родіонович так і не встиг. До кімнати зайшов Брюнінг. Побачивши пару, що розмовляла, він розгублено пробурмотів:

— Ах! Вибачайт! — і швидко вийшов.