Георгій Брянцев - Таємні стежки

Морозяний грудневий день згасав. Сутінки густішали, пом'якшуючи різкі тони і, розливаючись по місту, затягали все навкруги густою вечірньою синявою. Тіні розпливалися, втрачали свої обриси.

Обоз, гуркочучи бочками, повз засніженою вулицею. Заломін сидів на передку старого однокінного воза, впираючись ногами в голоблі, а спиною — у велику обледенілу бочку. Інші три вози з такими ж бочками рухалися слідом — коні були прив'язані до задків передніх возів.

Старик не без хвилювання вдивлявся в тьмяні, невиразні обриси будинків.

На небі замерехтіла перша зірочка. Стало ще морозяніше. Сніг під колесами рипів дзвінко, різко.

Кінь бадьоро тюпав, і Заломіну здавалося, що сьогодні він біжить упевненіше, ніж звичайно.

Обігнувши занедбаний цегельний завод, Заломін поїхав у бік табору.

В морозяному повітрі попливли звуки табірного дзвона, що відбивав години.

Ось і табір, повитий морозяним серпанком, огороджений трьома рядами колючого дроту, через який пропущено електричний струм. Заломін виїхав на розбиту, вибоїсту бруковану дорогу, загриміли бочки. Вартовий, ще здалеку почувши звуки, залишив свою будку і відчинив ворота.

Асенізаційний обоз був єдиним видом транспорту, що не підлягав затримці і огляду з боку вимуштруваної і причепливої охорони табору.

Заломін риссю в'їхав у двір і, притримавши коня, перевів його на ходу. Минувши бараки, крізь віконні щілини яких вузенькими смужками пробивалося тьмяне світло, він пересік оглядовий майданчик, де щодня шикувалися в'язні, і направив коня до вигрібних ям.

Вартовий біля воріт, пропустивши обоз у двір табору, натиснув електричну кнопку дзвоника. Сигнал був добре знайомий в'язням.

Всіх, хто був призначений у команду, швидко вигнали на оглядовий майданчик, і вартовий повів їх до місця роботи.

Поставивши підводи і відкривши відкидні кришки бочок, Заломін став чекати. Через кілька хвилин підійшло четверо робітників. Вартовий зупинився на пристойній відстані. Великий комір кожуха затуляв його обличчя. Мороз не дозволяв стояти на одному місці, і вартовий рухався вперед і назад, то наближаючись, то віддаляючись від смердючого місця.

— Берись за роботу, хлопці! — голосно сказав Заломін, побачивши Повелка.

Порядок було встановлено раз і назавжди: дві наповнені бочки виїжджали за ворота, а в цей час команда починала наповнювати решту.

Підійшовши до Повелка, Заломін тихо спитав:

— Готовий?

— Нормально.

— А ці троє?

— Вірні.

— Тоді давай, — заквапив Заломін.

— А не задихнуся? — посміхнувся Повелко.

— Та що ти! Бочка чиста… в ділі не була.

Повелко наблизився до передньої підводи. Дочекавшись, коли вартовий почав віддалятися від підводи, він швидко шмигнув у отвір бочки.

Заломін захлопнув відкидну кришку і, сівши на передок, рушив.

— Ну, я пішов, підганяй тут! — гукнув він вартовому.

— Гут, гут, — озвався той і махнув рукою.

Біля воріт усе пройшло без затримки. Нахльостуючи коня, Заломін об'їхав цегельний завод, потім трохи підвівся і відкинув кришку бочки. Серце його шалено билося. Незважаючи на мороз, старий не відчував холоду і тільки на півдорозі помітив, що тримає віжки голими руками, а рукавиці стирчать за поясом.

— Урятував… урятував! — шепотів Заломін і нещадно підганяв конячину.

Побачивши праворуч від себе руїни комунгоспівського будинку, старий зупинив підводу і стукнув ліктем у днище бочки.

— Чи знайоме тобі місце? — тихо спитав він у Повелка, який вистромив голову.

— Знайоме.

— Біжи прямо до альтанки в саду. Там хлопці чекають з документами і одягом.

Повелко спритно зіскочив з підводи і, крадучись, побіг до зруйнованого будинку. Через хвилину він зник серед руїн.

На іменини Варвари Карпівни друзі потрапили тільки ввечері. Їх чекали з нетерпінням. Це було видно з того, як заметушилися господарі і як тепло вітала Микиту Родіоновича сама іменинниця.

В їдальні було гамірно.

Іменинниця познайомила гостей. Першим від дверей сидів літній німець у цивільному одягу, маленький, з великим животом і шиєю, як у індика, — він назвав себе Брюнінгом. Поруч з ним був німець у солдатській формі, із забинтованою рукою — його звали Паулем. Біля Пауля примостилася білява дівчина, нова подруга Варвари Карпівни. По другий бік столу розмістилися червонолиций комірник міської управи Крамсалов з дружиною. Хоч Крамсалов говорив мало, Ожогін помітив, що він дуже заїкається.