Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

Мабуть, у глибині їхньої пам’яті ще живуть спогади про минуле: п’ять шинків по дорозі до базару (їх уже нема), ряд рундуків з гречаниками, з рогаликами — відкусиш шматочок і аж усміхнешся; знайдеш тут і підроблену шоколадку — льодяник, облитий кавовим сиропом. А танець у повітрі — кружляння каруселі, яку крутять хлопчаки. Тут є все, чого тільки запрагне голодна молодість. І гребінчики, і дзеркальця по десять грошів, з портретами найславетніших артисток світу. А жебракам хіба не знайдеться місце у споминах? Ану пригадай, наказую сам собі й визивно поглядаю на новочасну поліклініку, побудовану там, де колись корови, приведені на продаж, лили під себе чистий аміак, перетворюючи цю дільницю на суцільне гноїще. Але тодішній гній я люблю, а з нинішнім борюся.

Заплющую очі й порівнюю далі. Крони каштанів порідшали, а квіти по садках, що завжди чарували мене чудовою гамою кольорів, тепер зблякли. Боже, яка ж то ніч так страшно перемішала барви! І дуби над могилами повстанців не пнуться вгору, мов сторожа, а стоять понуро, і крізь них видно чорні діри в мурах. Усе якось змаліло.

Люди, люди, чому ви забуваєте картини молодості?

Чи вас здолав час? Допоможіть мені оживити минувшину! Скільки людей кане у вічність, якщо не воскресити її!

Я знов зупиняюсь. Кузня. Стара, крита гонтом. Та сама. І коваль той самий. Закіптюжений, аж чорний.

Тільки кобила, яку він підковує, дуже смирна, не брикається, коли коваль, бува, припече їй копито, а вугілля в горні ледве жевріє, це не той пекельний пломінь, що колись…

Не буду йти далі, туди, де стояли дво— і триповерхові будинки, задивившись на баню костьолу. Я знаю, куди прямую. Серце своє я розжарив, як ту піч, — мріями, згадками, жалями, задихнутись можна від цього жару, але в ньому… Отож звертаю на заболочену стежку.

Адвокатова дружина займала тільки невелику частину вілли. Вона була вдома. Сиділа перед дзеркалом.

Спочатку мене не впізнала, проте не перестала намащувати кремом своє шпаристе обличчя і заразом клясти більшовиків, які прирекли її на злиденне животіння:

— Лишили мені тільки одну кімнату та передпокій, погляньте, — рухом голови вона показала на купу пуховиків та стос гаптованих подушок і знов обернулась до дзеркала. «Ті самі, ті самі», — подумав я.

— Я прийшов до Ванди.

Тепер вона впізнала мене, відсунула ослінчика до дзеркала і з плачем простягла руки, чи то до мене, чи то до неба.

— Нарешті ви мені розкажете, як усе це було. Вам є де ночувати?

Я перехрестився подумки, і в голові мені майнуло: «В старій печі чорти топлять».

З Вандою все почалося того дня, коли я отримав першого листа від Павела.

Павел. Проникливий, на вигляд лагідний. Говорив неквапно, співучим голосом — цю звичку він перейняв від товаришів, з якими сидів у в’язниці на вулиці Святого Хреста в Кельцях. Насправді ж Павел зовсім не був такий м’який. Завжди тримався так, наче стояв біля ковадла, і слова бризкали з нього, мов іскри.

Висловлювався тільки по суті — різко, аргументовано. Коли казав на нелегальних зборах: «Від багатіїв та режиму, що їм служить, народ не бачить нічого, крім стусанів», — то був для нас частинкою народу, і ми пригадували, як після першого арешту поліцаї вели його містом до в’язниці, б’ючи ногами в живіт і куди попало. Коли твердив: «Релігія — опіум для народу», то, напевно, уявляв собі процесію на чолі з ксьондзом у день говіння.

Зупинившись біля кузні, юрба ревла: «Хай висповідається! Хай прийме причастя або отруту!»

Павел, Павел! Тоді, в умовах підпілля, для мене не було більшого авторитету. Він утік з в’язниці — і ось лист від нього. Самі собою вкарбувалися в пам’ять троє речень з того листа, які бриніли у вухах весь час, що б я не робив, про що б не думав. Вони спалахували в свідомості величезними вогненними літерами, ніби неонові повідомлення про якісь важливі події. «Витримати. Я вважаю, що сталася помилка. Тепер треба ставити до себе ще більші вимоги, щоб завтра не соромно було дивитись у вічі товаришам».

…ВИТРИМАТИ

…ПОМИЛКА

…БІЛЬШІ ВИМОГИ

На перерві я ходив задуманий по гімназичному подвір’ї. Високий паркан перед дерев’яним будинком директора, пофарбовані в зелений колір поруччя, служниця, приспівуючи, годує каченят. Директор проганяє хлопчаків, що вминають сніданок біля вбиральні: «Ану геть звідси з хлібом!» А я ходжу, піднісши голову високо.

… Сторонньому могло б здатись, ніби я стою на порозі якогось геніального відкриття. Або придумую, як зірвати урок фізики. Фокус із мокрою вимочкою, встромленою в патрон, від чого через кілька хвилин гасло світло, вже було викрито.