Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

Я дивився йому в вічі з піднятою головою, хоч це й могло видатись зухвальством.

ВИТРИМАТИ

Учитель гримнув:

— Марш за двері! — Але одразу ж, ніби збентежений моєю поведінкою, знизив тон. Обличчя його знову стало розгубленим. — Прошу вийти з класу.

Я не мав наміру ані просити пробачення, ані тим більше послухатися вчителя. Що, поступитися перед цією зграєю, яка з удаваним острахом дивиться на мене?

Ніколи в світі. Мало того, що народ нидіє в злиднях… через жменьку людей, чиї сини й дочки становлять більшість у нашому класі. Тоді я принципово поділяв вітчизну на два непримиренних табори. Ні, я не зігнуся ніколи.

Хоч би й світ завалився…

БІЛЬШІ ВИМОГИ ДО СЕБЕ

Я зробив найбільшу поступку, коли буркнув:

— Пане вчителю, я не винен.

А в душі весь кипів, бурхливо протестував проти зради вчителя, від якого міг би чекати розуміння й поблажливості.

Пізніше, розмовляючи з ним про цей випадок, я дізнався, що він зовсім не мав наміру принизити мене. Просто хотів, щоб я отямився й пожалів себе і його. Ох, таж він міг удати, що нічого не бачив…

— Ти що, з глузду з’їхав?! — кричав фізик, аж запінившись і, нарешті, пригрозив — Якщо ти не вийдеш з класу, то я вийду. — І вже повернувся до дверей, сховавши таким чином від очей учнів своє розгублене обличчя.

Клас завмер. Такого в історії гімназії ще не було.

Вчитель капітулює перед учнем, що не є сином ані комісара поліції, ані старости! Як от Янек З. Товариський, але трохи гордовитий, добре вихований, чемний, улюбленець широкоплечої й вузькостегної вчительки німецької мови. Одного разу він безжально взяв її на глум. Вона звертається до нього на «ви», з улесливою усмішкою на товстих губах, просить прочитати з Гете якийсь уривок про любов, а він цинічно відповідає: «Освідчуватись у коханні я буду десь в іншому місці». — «Янеку, схаменись, а то доведеться поставити тобі незадовільну оцінку». Мені й досі стоїть перед очима ця картина: німкеня заламує руки, її плечі й руда кучма трясуться від ридань, а однокласники пишаються твердістю Янека.

Клас затамував дух. Чути було тільки шипіння спиртівки, запаленої на початку уроку, ще перед тим, як фізик помітив на дошці ту злощасну шараду. Він уже взявся був за ручку дверей. Отоді-то схопилася з місця Ванда, почервоніла, з розтріпаною гривкою, і, благально склавши руки, схвильовано вигукнула:

— Пане вчителю… я його виправлю! їй-богу (господи, прости мені, грішній!). Виправлю, щоб він був такий, як усі ми. У нього якась дивна вдача. Кожен підтвердить, що в нього важкий характер.

Ванда конвульсивно стиснула губи. Здавалось, вона зараз заплаче.

Вандин порив нікого не здивував, адже вона просто приєдналась до тієї кампанії за моральне вдосконалення учнів, яку вже давно розпочали наші гімназичні духовні наставники. Вони вважали, що в нашій країні багато хиб, які слід виправити, — і тут нібито йшли назустріч прагненням молодого покоління, — але виправлення годиться починати із себе самих та найближчого оточення.

Час від часу лунали заклики: «Виховай себе громадянином з високими моральними якостями!», або коротше: «Будь доброчесним!» Ці заклики падали на сприятливий грунт. Нас, як і дорослих, турбувало поглиблення економічної кризи, ми прагнули стати на перешкоді якимсь ворожим силам, пуститися в погоню за якимось розкрадачем загального добра. Переслідування, захист, боротьба!

І от раптом десятки гімназистів, радо порвавши зі своїм одноманітним життям, кидались ловити ворогів суспільства. Якщо ти не брав участі в цих ловах, то сам ставав об’єктом цькування. Кожен твій «хибний крок» сповнював юних громадян певністю, що вони викрили корінь зла. Оскільки ж до «збочень» схильні були здебільшого діти бідняків, то все своє обурення новоявлені борці зі злом спрямовували проти грізної темної сили, ім’я якій — «чернь». І починався справжній «хрестовий похід» — адже ж не могли існувати поряд високі ідеали і хамство, зразковий порядок і безлад! Кожен намагався показати себе героєм і шукав небезпеку, де тільки міг.

Тож не дивно, що з гімназичних паріїв робили спритних і підступних ворогів. Тому, хто брався знищити «заразу» серед однокласників, здавалося, ніби він іде на богатирський подвиг. Смерть загрожує звідусіль, а він безстрашно прямує вперед! Природно, такі «герої» проти всіляких дрібниць пускали в хід важку артилерію.

Віська В. не стала на вулиці навколішки, коли ксьондз, калатаючи дзвоником, поспішав з причастям до хворого.