Вальтер Скотт - Книга пригод 3

Коли Робін Ойг покинув шинок, від Моррісона його відділяло сім-вісім англійських миль. Моррісон посувався вперед повільно, бо втомлена худоба й не могла швидко рухатись, тоді як Робін проходив шість миль за годину, полишаючи за собою поля, вкриті стернею, живоплоти, вересові пустища й кам'яні брили, притрушені інеєм, що полискував у яскравому світлі листопадового місяця. Аж ось почувся віддалений гул Моррісонової худоби, і вже видно стало, як бички, здалеку схожі на кротів, та й ходою не шпаркіші, сунуть поволі широким мочарем; ось він перестріває їх, проминає весь гурт і зупиняє самого гуртоправа.

— Хай нас усе добре не мине! — вигукнув той. — Чи це ти, Робіне Мак-Комбіху, чи тільки твоя проява?

— Се він, Робін Ойг Мак-Комбіх, — відказав горянин, — але й не він. Та хай там як, а мені треба мій кинджал.

— Ти ба! То ти вже вертаєш до верховини? От чортяка! Встиг спродатися ще до ярмарку? Ну ж і спритняк!

— Нічого я не спродав. І я не вертаю додому. Може, я вже ніколи додому не верну. Віддай мій скенедгу , Гю Моррісоне, щоб між нами не було прикрої розмови.

— Слухай-но, Робіне, я хочу дещо знати, перше ніж віддам його тобі. Кинджал — небезпечна зброя в руках горянина, а мені здається, ти щось недобре замислив.

— Пхе, дурниці які! Верни мені мою зброю! — мовив Робін Ойг уже з ноткою нетерплячості в голосі.

— Та не розпаляйся так, — спробував його втихомирити приятель. — Я тобі щось краще нараджу, ніж Оце штрикання кинджалом. Ти от знаєш — і горяни, і долішняни, і люди з порубіжжя — ми всі одної матері діти, як переходимо по сей бік шотландського кордону. Так ото молодики з Ескдейлу, і задерій Чарлі з Ліддесдейлу, і парубки з Локербі, і четверо джиґунів з Ластрутера, і ще скількись там хлопців у сірих плащах ідуть услід за нами, і якщо тобі заподіяно кривду — ось тобі рука одного з роду Моррісонів Мужніх на поруку того, що ми примусимо кривдника поплатитись, навіть коли всім мешканцям Карлайла й Стенвікса доведеться в це встряти.

— Та як на правду, — мовив Робін Ойг, аби пригасити приятелеві підозри, — то я завербувався до загону Чорної Варти [6] Так називався полк шотландської піхоти у британській армії, і завтра вранці вже мушу й вирушати.

— Завербувався! Та ти з глузду з'їхав чи впився? Ти повинен викупитись! Я можу позичити тобі двадцять гіней зараз і ще двадцять тоді, як худобу продам.

— Дякую тобі, дякую, Г'юї. Та на ту дорогу, куди я йду, я ступив з доброї своєї волі. І мені треба мій кинджал — чуєш, кинджал!

— Що ж, як так, то ось він, твій кинджал, бери. Але подумай про те, що я тобі сказав. Боюся, прикра то буде вістка на схилах Болквідера, коли там довідаються, що Робін Ойг Мак-Комбіх звернув на лиху дорогу й не хоче стямитись.

— Таки недобра буде вістка у Болквідері, — погодився Робін, — але хай Господь має тебе в своїй опіці, Г'юї, і не мине своєю ласкою. А Робіна Ойга ти вже ніколи не стрінеш ні на вечірці, ні на ярмарку.

Сказавши це, він хутко потис руку приятелеві і рушив назад усе такою самою шпаркою ходою.

«Щось негаразд із хлопцем, — промурмотів сам до себе Моррісон, — та, може, на ранок воно проясниться».

Але трагічний розв'язок нашої історії настав ще задовго до ранку.

Минуло тільки дві години від часу бійки, і майже всі уже й забули про неї, коли Робін Ойг повернувся до шинку Гескета. Всередині там було повно всілякого люду, і, як звичайно, стояв гул і гамір. Тихо й повагом гомоніли відвідувачі про торгові справи, часом проривався чийсь сміх чи спів, чулись галасливі жарти охочих до розваг. Серед цих останніх був і Гаррі Вейкфілд. Він сидів у компанії веселих своїх земляків у простих, блузах та підбитих цвяхами черевиках і тільки-но затягнув старовинну пісеньку:

як раптом його урвав знайомий голос, що гостро й чітко, з характерним для горян призвуком, промовив:

— Гаррі Вейкфілде, встань-но, коли ти ще духом не ослаб!

— В чому річ? Що таке? — сполошилися присутні.

— Та це всього тільки чортів шотландець, — озвався Флісбампкін, котрий досі вже добряче впився. — Той самий, якому Гаррі Вейкфілд сьогодні був уже дав трохи затірки, а тепер він явився, щоб йому ще й перцю всипали.

— Гаррі Вейкфілде! — пролунав той самий зловісний поклик. — Встань-но, коли духом не ослаб!

Сам звук цього пристрасного голосу, просяклого глибоким гнівом, мимоволі звертав на себе увагу й будив острах. Присутні наполохано відступилися і стривожено втупились у горянина, що стояв посеред хати — брови насуплені, непохитна рішучість у поставі.