Вальтер Скотт - Книга пригод 3

— Вибач, але ви вже не молоденькі, Стаху, — мовив господар, — отож ми й відмовили Янка зразу йти додому, щоб не налякати вас із матір'ю. Тому він іще трохи посидів тут, ми побалакали про се про те, хтось був запропонував послати до вас гінця зі звісткою, але Янко не погодився, ні та й ні, хотів побачити, чи ви самі його впізнаєте, хоч він і заріс бородою, бо в нього тепер, щоб ти знав, отакенна борода…

— А ви, ви його впізнали? — запитав Стахо й пильно глянув знизу вгору на господаря.

— Де там, жоден із нас не впізнав! — відповів той. — Але тоді саме в корчмі була стара Дабленка, що пам'ятає кожного з нас, як ми ще малими бовталися в калюжах. Вона, тільки-но побачила його, зразу вигукнула: «Боже святий, та це ж Янко!» Правда, тоді вже й ми його впізнали, та й він сам нам відкрився.

— А до батьків не прийшов, — буркнув Стахо.

— Та зрозумій же, старий, це ми його відраяли, сказали, що краще відкласти зустріч на ранок, як буде видно надворі, бо він хотів з'явитися до вас без будь-якого попередження. Кожен із нас залюбки пустив би твого хлопця на ніч, але він не хотів і врешті таки пішов, але все ще нерішуче. Може, дорогою його посіли сумніви, і він тепер, либонь, заліз зі своїми торбами десь на сіно й спокійно собі спить, а завтра з'явиться до вас. Ми вже гадали, чи не послати когось, хай би потай глянув, що там у вас робиться, й саме говорили про це, як ти прийшов. Як-не-як, а минуло понад дві години, відколи Янко залишив нас, і ми тут собі думали, що він зрештою подався просто додому й давно вже у вас. До того ж він добре-таки притомився і навіть тут був задрімав.

— А який Янко має вигляд? — запитав Стахо, і в запалих очах у нього блиснули сльози. Він зразу ж схопив чарку горілки й випив.

Господар почав багатослівно розповідати йому про Янка, а найперше сказав, що вигляд у нього дуже гарний, він анітрохи не обідраний, взутий у добрі чоботи. До речі, хоч який він скромний, а похвалився, господар сам чув, що несе батькам чималі гроші, за які можна буде багато чого придбати, а також прикупити пару левад і шмат поля або якоїсь худоби.

— І взагалі з твого хлопця вийшла порядна людина, Стаху, — докінчив господар. — Вітаю від щирого серця. Хай тобі щастить.

Усі, хто був у корчмі, почали жваво обговорювати подію: мовляв, скільки людей у тому Сибіру, в Росії, взагалі на тій проклятій війні, раптом розбагатіло. А як вони розбагатіли, мабуть, часто краще й не питати. Від такої балачки Стахо затремтів усім тілом, і коли він почав квапливо прощатися, даючи присутнім навздогад, як йому хочеться швидше опинитися вдома, вони провели його співчутливими поглядами. Надворі, як відлунали останні прощальні слова й освітлені двері корчми зачинилися, потреба ховати свої справжні почуття спала з нього, мов камінь, і він швидко, скільки було сили в його немолодих уже ногах, рвонувся, важко дихаючи, вперед, у темну ніч.

Уже за кілька хвилин чоло йому зросив холодний піт. Він спробував бігти, та земля ніби присмоктувала його до себе, як не раз буває в поганому сні. Вздовж смуги пагорбів чорніли приземкуваті дерева, якими починався ліс, і саме ці темні цятки, що ніяк не хотіли наблизитись, показували Стахові, як повільно він посувається вперед.

Нарешті суцільні ряди хат скінчились, далі вони вже стояли рідко одна від одної. Але до його невеличкої садиби було ще далеко, її наче закинуло ген у поле, аж на той бік невисокого пасма горбів, яким ішла дорога, що нею він тепер брався.

На гребені Стахо сповільнив ходу, бо дуже засапався. Спереду в темряві лежала його садиба. І там могло статися страшне, може, навіть уже сталося чи саме тепер стається. Ця думка була така дика й водночас така ймовірна, що не вкладалася в голові, але здоровий глузд радив йому рахуватися з нею. Він підвів очі. На обрії стриміли три тополі. Над ними сяяла зірка, наче зовсім близько. Він здригнувся, перехрестивсь і заквапився далі.

В пам'яті його стояла одна-однісінька картина: обличчя дружини, яким воно було тієї хвилини, коли та відсилала його до корчми.

В хаті було темно, він найперше помітив це здалеку, і в його душі зажевріла слабка надія. Сонна хата здавалася йому не такою лихою, як була б, коли б сторожко вдивлялася в ніч блискучим оком. За кілька кроків від порога він похопився, що забув ключа. На стук у сіни вийшов син і, впізнавши батьків голос, відчинив двері.

У передній кімнаті світилося, тільки віконце було затулене. Біля столу під лампою сиділи дружина й син, який, відчинивши двері, відразу знов повернувся на своє місце. На столі лежало щось нове й жахливе золото. Складені частина стовпчиками, а частина рядками одна повз одну золоті монети — мабуть, так їх легше було рахувати, бо мати з сином саме це робили, коли прийшов Стахо. Те золото наповнювало кімнату страшною напругою, ніби граната, що раз по раз вибухала, якби така була на світі.