Вальтер Скотт - Книга пригод 3

— Сакви були дуже важкі, — нарешті мовила вона, — і я заглянула в них. Аж там насподі золото. Майже два фунти. Такі наче бруски й монети.

Стахо відступив крок назад.

— Ну, і яка мені користь із його золота?

— Користь тобі з нього буде тільки тоді, — відповіла за хвилю жінка, — коли цей приблуда не вештався селом, а зразу зайшов до нас, у першу хату.

— І як тобі таке… Не смій, чуєш! — сердито гримнув на неї Стахо, рвучко обернувся, перетнув цілком стемніле подвір'я й пішов назад до хати.

Жінка спробувала затримати його, але не змогла й рушила слідом за ним.

Вони знов посідали до столу.

— А звідки ви прийшли сюди? — запитала жінка чужинця.

Той назвав місцевість, до якої було майже цілий день ходи.

— І зайшли ночувати до нашої халупи! Наче не могли знайти чогось кращого. Попросилися б хоча до корчми. Ви ще не озиралися по селі?

— Ні, — відповів гість і якось дивно всміхнувся. — Я так підбився, що з ніг падав, і зайшов до першої ж хати. Мені у вас добре, краще й не треба. — Він задоволено потягся на стільці, позіхнув, і очі його сонно примружились.

— Час тобі вже йти до корчми, — сказала господиня своєму чоловікові.

Той підняв голову, ледь наморщивши чоло, і глянув на неї. Тоді перевів погляд на Мирка, що куняв на стільці, але тепер і собі підняв голову, бо чужинець запитав його:

— А ви? Йдете на боковеньку? Ну так, у вашому віці чого не поспати. Ох і схожий же хлопець на вас, господине! Як кажуть, викапана мати. Таке не часто побачиш. Він у вас один?

— Так, — відповів за дружину селянин. — Старший не вернувся з війни, власне, потрапив до росіян у полон і опинився в Сибіру, а більше ми про нього нічого не чули. Відтоді вже скоро мине вісімнадцять років. Тепер хлопцеві було б тридцять шість.

Вони трохи помовчали.

— Може, вип'єте чарочку? — запропонувала господиня гостеві.

— А чого ж, вип'ю, — відповів той, задоволено глянувши на велику чарку самогону з картоплі, яку стара поставила перед ним. — Дякую, — сказав він, вихилив чарку, стріпнувся і знов позіхнув. — Вибачте, люди добрі, але я буду лягати, після восьми годин ходи кортить відпочити.

— Я йду до корчми, — сказав нарешті Стахо і зняв шапку з кілочка. На порозі він нерішуче зупинився, трохи постояв, але потім усе-таки пішов.

У корчмі того вечора зібралося багато селян, частина з них чекала на торгівця лісом, який проте не з'явився. Коли Стахо зайшов туди, з гамору відразу вирізнився гучний голос господаря.

— А ось і він!

І господар, що стояв за шинквасом із пляшкою в руці, другою рукою показав на Стаха. Тепер майже всі звернули на нього погляд, дехто підвівся, ті, що тримали в руках чарки, поставили їх на стіл, і всі юрмою рушили до враженого прибульця й скоро оточили його тісним колом. Крізь те коло насилу проштовхався господар із чаркою горілки в руці.

— Випий на здоров'я! — сказав він Стахові. — Я радий за тебе! Сьогодні, старий, ти п'єш за мій кошт.

Стахо, геть спантеличений, витріщив очі на господаря, що тицяв йому в руку чарку, тоді озирнувся навколо, провів вільною рукою по бороді, але тільки й спромігся сказати своє звичне:

— Що сталося?

А оскільки люди, що стояли навколо Стаха, видно, були ще дужче спантеличені його поведінкою, ніж він їхньою, і дивилися на нього майже обурено, він, нічого не розуміючи, запитав перше, що навернулось на язик: чи не прийшов торгівець лісом. А може, ще прийде?

Хтось із селян аж у поли вдарився з подиву. Торгівець лісом? Ні, сьогодні його не було, зате повернувся його, Стахів, рідний син, заходив сюди в корчму, і вони розмовляли з ним…

Чарка в Стаховій руці перехилилася навскіс, і з неї спершу закапала, а тоді тоненькою цівкою полилася додолу горілка. Котрийсь із тих, що стояли поряд, швидко відібрав її в нього.

— Розступіться! — гукнув інший і підвів старого до лави біля столу.

Стахо сидів, мов громом прибитий, гірко скривившись, і похмуро обмірковував те, що почув. Його присилували випити горілки.

— Братове, — сказав він нарешті, — а чого ж хлопець не прийшов до мене? Хіба він не знає, що його батьки ще живі? Не думає, що найперше мав би побачитися зі своїм старим батьком? Братове, — мовив він і підвів голову, — мені дуже прикро. Бо в нас не було нікого.

Стахо наголосив ці останні слова й вимовив їх важко, повільно, наче з великим зусиллям.

Знялася ціла буря голосів: його заспокоювали, пояснювали, як усе сталося. Мовляв, нема йому чого так перейматися цим, зовсім нема чого. Вони ж бо сказали Янкові, що його батьки живі й здорові.