Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Ви… Ви принесли матері це фото?! Ось тут… поряд з батьком… біля прапора… Як же я не впізнав вас відразу!

Шелест міцно стулив губи. Глянув на старе фото.

Розгорнуте полотнище прапора. «За нашу і вашу свободу!» — вишиті шовком слова. І, обхопивши древко рукою, стоїть він сам, Терентій Шелест, коваль з Підзамчого, комісар Інтернаціонального батальйону. А поруч — у береті, з пістолетом на поясі, друг незабутньої молодості Сергій Бранюк і ще багато друзів, обпалених іспанським сонцем…

Майорові Петришину здалося, що полковник похитнувся. Та, мабуть, йому тільки здалося. Шелест стояв прямо, твердо тримав фото у руці, обличчя його було спокійне, тільки десь у глибині очей лежав затамований смуток.

Про що думав він? Може, йому вчувався стукіт кулеметів в оливкових гаях Гвадалахари чи грім снарядів на вулицях Мадріда; може, він бачив у цю мить відважного полковника Вальтера, що йшов на весь зріст в атаку, вів на окопи франкістів молодих, гарячих серцем юнаків з Варшави, Києва, Ленінграда, Праги?.. А може, бачив він той шматочок скелястої іспанської землі, на якій схилилась голова львівського столяра-комуніста Сергія Бранюка?

І, наче підкоряючись невідомим думкам полковника Шелеста, відчуваючи їх, генерал Муштаков та майор Петришин встали.

Минуло півтора місяця.

Якось відразу зацвіли каштани. Розпустився бузок. Зелене листя шуміло за вікнами палати, хиталося над скляною верандою. Зранку іскрилася на газонах роса. Потім травневе сонце бризкало в сад промінням, там, де йому вдавалося пробитись крізь густозелену стіну каштанів — на посипані піском доріжки, на траву, на стіни двоповерхової клініки, наче хтось стелив сліпучі, золоті килимки.

Стояли теплі дні. В небесній блакиті плавали хмаринки. Без угаву тріщали коники, співали птахи. І не вірилося, що відразу за огорожею, за садом вирує багатолюдне місто.

Одного такого дня невисокий русявий чоловік у смугастій піжамі сидів у тінистій альтанці в глибині саду, схилившись над книгою. На його стриженій голові пробивалося їжачком світле волосся. На потилиці виднівся рожевий загоєний шрам. Заглибившись у читання, чоловік у піжамі не помітив двох військових, що вийшли з-за кущів бузку.

Полковник Шелест, у гімнастерці, туго перетягнутій ременем, у зеленому кашкеті прикордонника, штовхнув майора Петришина плечем.

Той посміхнувся, гукнув:

— Хворий, час на процедури!

Чоловік із шрамом різко підвів голову. Це був Грицько Горішній.

Вгледівши Петришина, він радісно схопився, випустив з рук книгу. Від хвилювання бліді щоки налилися рум’янцем, губи здригнулися.

— Арсене…

Майор невміло простяг Горішньому пакунок, потис руку.

— А ти вже, як кажуть, зовсім у повній формі, геройський вигляд, а Марія все непокоїться… Ну, здрастуй, здрастуй, земляче! Медики кажуть, скоро додому збираєшся?

— Давайте познайомимося, товаришу Горішній, — Шелест узяв Грицька за лікоть. — І не ображайтесь, Григорію Олександровичу, за те, що не відвідали вас раніше. Спочатку лікарі не дозволяли турбувати, а потім часу обмаль було у нас з Арсеном Тарасовичем.

Горішній ніяково притискав до грудей пакунок з помаранчами, йому забракло слів від хвилювання.

Скинувши кашкета, Шелест витер спітніле чоло, підштовхнув Горішнього і Петришина до альтанки.

— Ховаймося, друзі, в холодок. Спека, нехай їй грець, дихати нічим… А тут, як в оранжереї. Затишний куточок, тільки… бодай до нього не потрапляти.

Всі троє розсміялися. Горішній вже опанував себе і запитливо, з неприхованим нетерпінням поглядав на полковника. Шелест зрозумів його погляд, став серйозний.

— Бачу, Григорію Олександровичу, вам кортить дещо взнати. Що ж, запитуйте.

— Гандзя згадував про Довбню…

— Розумію. Довбня справді ніс вам записку з-за кордону. Він мав встановити з вами зв’язок, примусити вас переховувати Гандзю, як тільки той з’явиться на нашому боці. Бандитів приваблювало ваше становище на дослідному нафтопромислі. Плекали надію, що з вашою допомогою їм легше вдасться здійснити свої злочинні наміри. Та пам’ятаєте, ваш Славко натрапив у лісі на пораненого прикордонника? Того дня Довбню і було затримано.

— А жінка?..

— Не зустрівши Довбні, Гандзя не наважився йти до вас, і з’явився до неї, де і знайшов притулок. Потім послав її до вас з запискою. Прізвище цієї особи — Квітчинська. Звичайно, Гандзя забрів до неї не випадково… Але будьте певні, ні вона, ні Гандзя ніколи вже вас не потурбують. Незабаром вони стануть перед судом.