Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Поповнювалися в рейді людьми, посувалися хитромудро заплутаним маршрутом, змінюючи напрямок, перетинали межі районів, з кожним днем наближаючись до Ніжина.

План командування партизанського загону «За Батьківщину!» був нескладний. Ранньої весни 1943 року загін, що нараховував понад сімсот бійців і все ще не мав зв'язку з Великою землею, трьома групами вийшов з лісів Бобровицького району й розпочав рейд по території напівстепової південно-східної Чернігівщини, щоб з часом знову зібратися разом у наміченому пункті — в селі Кукшині. Група на чолі з молодим партизаном, колгоспником із села Кобижча Михайлом Дешком, вирушила в обхід Ніжина ліворуч. Другу групу повів командир загону капітан Іван Бовкун, кубанець, кадровий військовий, чоловік твердий і рішучий. Третя група, наймобільніша — кіннотники Шевирьова — як було домовлено, мала подолати найдовший шлях до Кукшина, обійшовши Ніжин праворуч. Шевирьов знав, що його вершникам доведеться пробиватися густонаселеним краєм, рейдувати майже на відкритій місцевості, на виду у гітлерівських гарнізонів. Крім того, перед ними пролягали залізниці на ділянках Київ — Бахмач і Яготин — Кобижча. Все вирішували швидкість, маневр і несподіваний наскок. І Шевирьов, ніде не затримуючись, вже залишив позаду Бобровицький, Носівський, Куликівський райони. Випереджаючи ескадрон, по селах котилася чутка: якась радянська кінна частина прорвалася через лінію фронту й наганяє жаху на фашистів, і командує тою частиною старий козак, генерал, і не сьогодні, так завтра він поверне на Чернігів.

А «генерал», якому щойно стукнуло двадцять п'ять, чуючи про все це, хмурився, щоб приховати знічення. Не дуже йому хотілося признаватися, що друзі-партизани, котрі жартували над ним в загоні, були близькі до правди. Хоча Саша й справді почав війну в сідлі і навіть носив сержантські «трикутники» та емблему кінноти в петлицях, однак в «козаки» він таки дійсно потрапив з волі й фантазії якогось армійського писаря, котрий уявив собі місто Краснодон, звідки Сашко був родом, тим привільним Красним Доном, де люди з дитинства стають відчайдушними рубаками.

До служби в армії Шевирьову жодного разу не довелося сідати на коня. Навчався в гірничо-ремісничому, потім працював на шахті… Смушкова папаха, шкірянка, ремінний нагай — все це для партизанського командира начебто й звичайне. Та якщо на відвертість, то зовсім не випадковий цей командирський комплект — адже були книги про громадянську війну, а скільки разів хлопчаки з шахтарського міста проривалися в кінотеатр, щоб подивитися «Чапаєва». Однак маузер в дерев'яній коробці — він вже не з книжок, його металева вага стала звичною для руки, і кулі, що тьохкають щодня, також справжні й разять на смерть. І он ті закіптявілі, чорні димарі, що вдалині видніють, то теж не з кіноекрана — страшна дійсність. Там стояв хутір, жили люди, а німці все дотла спалили, тільки димарі та печі й зосталися.

Білий пряде вухами, тремтить шкірою на загривку. Неспокійний. Розумний кінь. Раніш, ніж сам вершник, чує небезпеку. Шевирьов звичним рухом висмикує з-за пояса папаху. Так і є… Два вершники з передового дозору скачуть назустріч ескадронові.

— У вибалку ворожий обоз! Дванадцять фур. І шість верхами, здається, мадяри.

Папаха насунута на брови. Поводи — у лівій руці, маузер — у правиці. Шевирьов махає маузером в напрямку узвишшя.

— Кулемет — туди! Відтинати їх від переліску. Ескад-рр-о-он, за мною!

Втративши одного вершника, мадяри встигають щезнути в ліску. Німці-обозники заметалися, безладно відстрілюються. Партизанський кулемет притискає їх до землі. Падають в упряжці коні, б'ються в посторонках. Кілька фур, звернувши вбік, загрузли в піску. Автомати й шаблі кіннотників завершують сутичку.

Друга половина травня принесла нові випробування, звалилася на Шевирьова тягарем нових турбот. Він партизанив з перших же днів, як тільки фашисти захопили Чернігівщину. Не раз потрапляв у таку веремію, що сам потім дивувався, як вцілів. Якось Сашка і чотирьох його товаришів гітлерівці вдень застукали в селі, в хаті, живими хотіли взяти. Партизани вискочили надвір, під кулі, й відбилися гранатами. Іншого разу Шевирьов на вулиці села зіткнувся віч-на-віч з німцями. Їх було троє. Тут вже становищем опановує той, у кого нерви міцніші. Гітлерівці розгубилися й не встигли скинути з плечей гвинтівки. Він їх звалив пострілами з маузера впритул…

Дехто з партизанів, взнавши Сашка ближче, скрушно хитали головою — з таким відчайдушним характером йому не минути кулі. Та де ж та межа, яка б чітко розмежовувала: оце сміливість людини, а це начебто нестримна відчайдушність? її, цю межу поміркованості, визначити важко, а часом і неможливо. Якщо ворог навколо тебе й невідомо, за яким поворотом, на якій стежці він перед тобою постане, то при такій ситуації у боягуза утричі більше шансів загинути, ніж у сміливця. Сашко Шевирьов йшов на небезпеку грудьми, про власне життя, звичайно, думав, однак вже потім, опісля… А взагалі він тоді був сам собі голова. Тепер же, цього погожого травневого дня, Шевирьов, може, й уперше зазнав почуття неабиякої тривоги. Тому що тривога нависла не над ним. особисто, а над сотнями людей, котрі були його друзями, товаришами і вод ночас — його підлеглими. П'ятсот партизанів, цілий батальйон, командиром якого був тепер Олександр Шевирьов, виявився затиснутим у кільці карателів.