Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Незабаром Сашко врятував мені життя. Ми довбали в скелях тунель. Кінчався день, сутеніло. Зміна, в якій був і Морозов, чекала біля входу в тунель, наша група мала передати їй кирки та лопати. Я плентався, ледве пересуваючи ноги після дванадцятигодинної каторжної роботи. Ось ми вийшли з тунелю, ковтнули свіжого повітря, порівнялися з табірниками, котрі мали нас заступати. Хтось обережно взяв мене за руку. Озираюся — Морозов. Він тихо сказав:

— Тобі не можна повертатися у барак. Залишайся в тунелі на нічну зміну замість мене. Вартові приймають групи за кількістю… Протримайся. Хлорці дещо комбінують, треба виграти час.

Ми швидко помінялися місцями. Морозов не встиг або й не хотів сказати мені все. Та її вже й сам знав, що приречений на смерть. Я вже казан про нашивки з літерою «К». Ця літера означала «кугель» — «куля». Будь-хто з варти, вгледівши в'язня з таким клеймом на грудях та спині, міг коли йому заманеться застрелити його. Нашивка «кугель» була вироком на знищення.

Звичайно, в ті дні я ще не міг знати про те, що гітлерівці виявили в котельні вроцлавського заводу знімки деталей ФАУ-1, що Шперлінга розстріляно, а нашу з Кисельовим приналежність до фотокопій розкрито. І все ж я вже про дещо догадувався, дізнавшись, що означає це «К».

Товариші з підпільної організації табору дізналися, що колишнього робітника з рентгенлабораторії на заводі «Ардельт-верке» гітлерівці мають намір «випустити на люфт» — кинути у піч крематорію, — і намагалися мене врятувати. Яким чином? Цього я не знав.

І ось трапилося майже невірогідне. Помінявшись місцем з Морозовим, я повернувся в каменоломні, і тої ж ночі мені вдалося втекти. Таке у Маутхаузені траплялося не часто.

Опівночі кількох в'язнів, і мене серед них, вартові вивели з тунелю, наказали розвантажити машину із залізобетонними стояками. Кругом — темінь. Вівчарок у есесівців не було. Вартові звиклися з думкою, що втекти з каменоломень неможливо, і, мабуть, тому, коли ми вовтузилися біля машини, навіть не поглядали в наш бік. Стояли осторонь, курили, базікали… Ми розвантажили машину, і я на хвилину затримався, трохи відстав від товаришів, котрі вже йшли назад, у тунель, скинув з ніг дерев'яні «грюкалки» й, пригинаючись, ховаючись за машину, скрадливо зробив кілька кроків у темряву. Потім побіг. Прів якоюсь мілкою річкою. Знову біг. Ліворуч в небо шугнула ракета — есесівці недорахувалися одного в'язня, здійняли тривогу.

Не одну ніч я пробирався по чужій землі, нарешті, сам того не знаючи, опинився в Югославії. Та це вже до справи не стосується… Я хотів розповісти вам про комуніста Олександра Дмитровича Морозова.

Яка його подальша доля? Уявіть собі, таке теж трапляється не часто… А втім, це також довга історія. Ось від нього лист, недавно отримав… Так, Морозов живий. Колишній комісар працює в рідному селищі Іма бригадиром лісорубів. У нього шестеро дітей, всі дівчата. Далекувато їхати туди, не близько вона, тайга. І вік мій вже не для мандрівок. Та ми мусимо зустрітися. Якщо про людину думаєш десятки років, то надія на побачення з нею ніколи не згасає в серці…

Ще тріщали постріли на західній околиці міста і горіли будинки, підпалені гітлерівцями; підрозділи армійців і загін Івана Музальова з партизанського з'єднання Антона Одухи, атакувавши Славуту, ще добивали ворожих автоматників, викурювали їх з підпоріть та садків, коли група партизанів-кіннотників, промчавши вулицями, завернула коней на безлюдне подвір'я міської лікарні. Скинувши автомати й гвинтівки, бійці почали довбати ломом тверду, вже мерзлу землю.

— Обережніше, хлопці, обережніше, — хвилюючись, повторював худорлявий сіроокий Музальов і не відривав погляду від неглибокої ями. — Не поспішайте, тихіше, спокійніше…

Партизани кинули лом, далі вже руками вигрібали глину та сміття. Скоро один з них відчув під пальцями напівзотлілу тканину одягу.

В ямі лежала людина. Сиве волосся, почорніле, притрушене землею обличчя, заломлені за спину руки скручені дротом.

Партизани загорнули тіло в плащ-палатку, підняли на край ями і поскидали шапки. Тричі прогримів залп на подвір'ї лікарні — останній залп у визволеному від ворога українському місті. Це було в лютому 1944 року.

Того дня Антон Одуха і його друзі віддали останні почесті людині, ім'ям якої вони назвали своє партизанське з'єднаний.

Хто ж він був, отой сивий чоловік, за труною якого до центрального майдану в Славуті, до пам'ятника Леніну, йшло в скорботі все місто, йшли роти автоматників-фронтовиків, крокували мовчазними шеренгами партизанські загони?..