Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

Шахтарі тим часом, хоч і швидко йшли, але кожних двісті метрів спинялися. Перепочинок тривав доти, доки позаду з темряви квершлагу, яким вони йшли, не випливали два вогники. З уривків розмови між Чередниченком і Пантелєєвим, які йдучи, балакали між собою, Ярослав довідався, що безпосереднім начальником опорної бази на шахті був Мильний. І що метод поточного прогнозу розробив ще хтось до Мильно-Бульбинського. А ці двоє стали тільки наглядачами і немовби власниками методу, як і відділу. Пантелєєв об'єднував у балачці обидва прізвища в одне не без єхидства… Ярослав подумки порівнював цю пару з Мучником, який так само «завідував» лабораторією. Без його відома ніхто не мав права на свою думку. Власне, якщо він давав «добро», то концепція вже ставала не інтелектуальною власністю того, хто її висував, а самого Мучника; прізвище ж автора приписували позаду. Навіть щоб проаналізувати на спектрометрі два десятки проб, інженер, котра робила аналізи, мусила очікувати нагоди, коли Мучник піде десь на вчену раду або за межі інституту. А дорогий прилад простоював роками.

Дерев'яний настил увірвався і чоботи зачалапали по воді. Майже у всіх шахтах, де довелося побувати Паливоді, вода або цибеніла зі стелі, або патьоки її було видно на стінах штреку, а то текла струмком обіч хідника. Вона пронизувала всю товщу на всіх горизонтах, де більше, а де менше, як кров тіло.

Про наслідки експерименту Паливода намагався не думати. Хоч він і був переконаний в надійності методу, але тривога все ж заповзала йому в свідомість. І її викликало спантеличення на лицях обох шахтарів. Мовляв, нащо зайвий раз виконувати непотрібну роботу? Він ще і ще раз уявляв подумки графік з нанесеними на ньому свіжими даними, порівнював з такою ж ситуацією па «к»-другім. Обстановка, справді, була небезпечною… Ярослав подумав, що знайомство з Пантелєєвим — справжнє везіння. Інший з тієї бюрократичної організації на його місці просто проігнорував би їх.

— Колего, — почув Ярослав позаду Гончаренків голос. — Хотів би я знати, хто компенсує мені фізичні й моральні поневіряння?

І оскільки відповіді він не почув, то провадив далі:

— Мо', після зміни збігаєш по «мадєрцу»? Га? Чи Івана Олексійовича пошлемо? Він у нас останнім часом розгулявся… Перцівка там… Де вії її тільки доп'яв?

Фреза вгризалася в забій, гарчала, виламуючи брили породи. Степан з лопатою наготові стежив щоб уламки падали з транспортера прямо в вагонетку. Курява стояла неймовірна. Світло коногонки заглиблювалось в пилюку на два-три метри, не більше. А на поверхні, мабуть, як і вранці сніг, дрібний, наче порох, і колючий. Сьогодні Олесевого сина — перший день канікул. Прийде до нього в кінці зміни — підуть купувати ковзани…

Хтось заторсав Олеся за плече і закричав у саме вухо:

— Спини комбайна!

У гуркіт врізалася тиша. Згодом почувся притлумлений шум вентиляційної установки, яка нагнітала у вибій повітря. Майстер вентиляції висвітивши склепіння над фрезою комбайна та переконавшись, що згори нічого не загрожує, під ступився до самого вугільного пласта і почав прокачувати через інтерферометр повітря. Заміри робив посередині й обабіч вибою. П'ять конусів світла уткнулися в згорблену постать майстра, який припав оком до вічка приладу. Їх брала нетерплячка. До кінця зміни залишалась всього година, а вони мали пройти ще чверть метра штреку. Чверть метра до плану. Сьогодні працювали затято.

Степан нетерпляче топтався на місці, затим стягнув респіратор і запитав:

— Шеф, ти приготувався?

Олесь подивився на його щелепасте, чорне від пилюки лице, на якому тільки вгадувався маленький круглий ніс, і не міг утямити, про що він.

— Переможці ж. Може, фотографуватимуть. Дошка пошани там чи газета, я знаю… У мене все на мазі: і сорочка, й зелений гудочок. А на свято в клуб приведу Люську, хай побачить і мою мармизу серед переможців. У кольорі… Може, хоч після цього не дорікатиме минулим.

Нарешті майстер підійшов до них.

— Брати, кепські справи, — мовив заклопотано. — Метан пре, як із труби. Забирай, Олесю, свою гоп-компанію і — на свіжий струмінь.

— Начальник, а як же з планом? — запитав Степан. — Останній же день кварталу!

— Начхати! У мене свій план — аби ваші черепки були цілі. Чув, Олесю?! — голос у нього був твердий і невблаганний.

— Чув.

Майстер записав на дошці крейдою показання приладу, час і дату, розписався і розчинився в темряві.

Озвався один із шахтарів: