Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

Важкою була дорога до стану бедуїнів. Не тому, що нам муляв горб, на якому ми лежали, немов дві переметні суми, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого «прожектора», який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні «спогади» з майбутнього. То я відчував смак верблюжого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді своєї вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром п’янітимемо від «содової» і великих марокканських помарапчів… Під хитавицю на спині верблюда й прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же, на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: «Кров виявилася густою, немов пахлава [3] Пахлава — виноградний сік, згущений до в’язкості меду. . Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся…» А ще він звіриться, що під час хамсину марив і що в маренні бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні маврітанські храми. Храми, які він раніше бачив лише на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. «Біля тих храмів, мосьє, я бачив і ваші артезіанські колодязі», — скаже Омар.

Ткач підвівся, легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім — на мої.

— Бачите, яка гладенька шкіра, — промовив він. — А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була вкрита суцільними дрібними зморшками й складками. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але ще довго потому я відчував незручність на тілі. Багато днів не полишала мене й спрага. Бувало тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як рука знову тягнеться до нього… Отакою буває пустеля, колего, — скінчив він свою розповідь.

— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас зберігся? І ви можете сказати, що з нами буде найближчим часом?

Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:

— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, відтак підженемо «Волинь» до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…

Іван Олексійович Чередниченко зупинився на порозі, окинув неуважним поглядом чотири згорблені спини за письмовими столами. Тоді попрямував до свого старого двотумбового столу. Погляд несамохіть затримався на робочих місцях декого з науковців. Першим був стіл Паливоди: біля самих дверей, заставлений товстелезними «хіміями». Господар його — тридцятитрирічний бородань сидів завжди тихо, в балачки не встрявав, читав чи просто щось обмірковував. Великі сумні очі та чорна борода робили його схожим на апостола з древніх полотен. Правда, не з мучеників, бо обличчя мав засмагле, з виразом спокою.

Погляд Івана Олексійовича на мить спинився на столі Лебедя, де було розстелено тектонічну карту Донбасу. Сам Лебідь уткнувся в якийсь журнал. Чередниченко, хоч і погано бачив без окулярів, проте ладен був побитися об заклад, що журнал не науковий, а художній. Коли б це був хтось із молодших, він, напевне, зробив би зауваження. Але Лебідь, то зовсім інша справа…

Перевівши погляд на стіл Войтович, Іван Олексійович подумав: «Тут сам дідько ногу зламає…» Плани гірничих робіт, газети, загальні зошити, в'язальні спиці. Сама вона, обіпершись ліктями на все те, писала комусь листа.

Сусід Войтович — геофізик Гончаренко з пінцетом і паяльником колупався в панелі із оргскла, що займала третину його столу. На тій панелі виблискували амперметр, газовий датчик, термометр, а крізь скло проглядалися кольорові дроти і маленький центробіжний насос. Панель мала показний вигляд. Навіть інститутське начальство, коли відвідувало лабораторію, хоч на мить, а затримувалося біля Гончаренкового столу. На запитання геофізик відповідав коротко:

— Датчик.

Коли така відповідь не вдовольняла, пояснював:

— Для газового каротажа.

— А-а… — казали у відповідь.

Сідаючи за свій стіл, Іван Олексійович подумаав, що цьому суденцеві, яке іменується «лабораторія викидів вугілля», не вистачає доброго капітана і що воно скоро, мабуть, піде на дно. Крізь шпарини у фінансовому бюджеті дзюрчить вода, а гребці, замість того, щоб хутко затикати щілини, покидали весла і б'ють байдики… Іван Олек-сійович раптом відчув на собі чотири пари знаків запитання. Вони немов комахи повзали в нього по спині, по ріденькому сивіючому волоссі. «І ніхто ж не запитає. Яка делікатність!» Не повертаючи голови і дивлячись поперед себе у вікно. він озвався: