Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

Заяву, бачу, писано на аркуші з учнівського зошита. Вся кров мені в голову вдарила. «А ви що, за мирового суддю в нас?» — цікавлюся, ледь стримуючись, щоб не встати і не грюкнути дверима. «Суддя, не суддя, а ви працюєте в моєму відділі, і оцю заяву, яку, до речі, подано на ім'я директора, буде враховано при підбиванні підсумків соцзмагання. Під загрозою старання всього колективу. Не знаю, не знаю, як тепер з вами й бути…» Я підвівся і, немов п'яний, поплентався з кабінету. Він не зупинив мене… — Вакуленко перевів подих, мовив: — Як згадаю ту подію, то мені здається, що йому більше й не треба було нічого. Він поставив за мету завдати мені чергового психічного удару. І зробив це професійно.

— Вакуло, ти й справді ото вдома?..

Він насупився.

— Послати подалі — це я можу. А от дебоші, вибач, не мій почерк.

— А чого ж тоді… колишня?..

— Я забороняю їй курити в квартирі. У дівчинки ж слабкі легені, а та кадить, як кабиця. Пригрозив, правда, що відлупцюю.

Вакуленко подивився на мене довгим поглядом, в якому, крім болю, було щось схоже на смирення. Мовив скрушно:

— Ет, чхала вона на мої погрози. От сьогодні повернуся з відрядження, а в квартирі знову буде чаду, хоч сокиру вішай.

Товариш надовго замовк. Я теж не подавав голосу. В душу мені невидимим туманом прокрадався чужий біль.

Після паузи гітара за стіною несподівано озвалася добірним болеро. Під ті звуки Вакуленко аж ніби піднісся духом. Він подав голос, коли розтанув останній ритм твору:

— Фізично я вважав себе чоловіком загартованим. У таких бувальцях побував, що й зараз жах проймає. Носило й по тайзі, і по затоці Хреста на Далекому Сході. Пам'ятаєш? Я розповідав. Але серця свого я ніколи не відчував. А зараз, здається, що воно вибилося з сил. Виконує чисто біологічну функцію — і тільки. В ньому немов би якийсь клапан не спрацьовує, той невідомий медицині клапан, що відкривається для потоку духовної енергії. Я втратив цікавість до малярського мистецтва, хоча раніше не минало вихідного, щоб не відвідав якусь із виставок. Перестав читати художню літературу. А відтак збайдужів і до долі живої людини. Пам'ятаєш вчену раду, на якій завідуючий і двоє його прихвоснів намагалися розправитися з Мариною Петренко? Мовляв, її робота нічого не дає ні науці, ні виробництву. Більшість тоді виступило на захист. А от я промовчав. Хоча й бачив, що чиниться не те, що це не тільки несправедливість, а щось гірше, бо робота її якраз потрібна і науці, й виробництву… Саме після тієї вченої ради мені приснився жахливий сон. Власне, то був відбиток давно минулої дійсності, такий яскравий і свіжий ніби випадок той стався вчора, а не сімнадцять років тому. І послідовність подій розвивалася так само, як тоді, наяву.

Крім кінцівки…

Я працював у той час геологом експедиції і начальник доручив мені супроводжувати групу студентів. Я повинен був провести їх через тайгу аж до водорозділу і по дорозі показати відкриті породи. Мені було двадцять вісім і я вважав тих трьох пацанів і дев'ятьох дівчат шмаркачками. Окрім однієї: такої собі пишечки з повним комплектом усіх жіночих зваб. Вона, здається, була на рік чи два старшою від решти. Мушу сказати, подорож наша почалася святково. Щовечора ми розбивали три намети — два для дівчат, один для мене і хлопців, розводили вогнище. Ну, там вечеря, пісні… До речі, гітара в руках тієї красуні чарувала: ті звуки я й зараз чую. Правда, співати вона не вміла. Співали інші… У нас уже з нею наживлявся контакт. Не критимусь, мені це лестило. Ти ж знаєш, я не Ален Делон.

Я розтулив був рота щоб ввічливо заперечити, та Вакуленко не дав мені сказати:

— Не треба, колего… Моя фізіономія повністю відповідає слову Вакула . — Він криво посміхнувся і провадив далі: — Ми вже десь тиждень ішли за маршрутом і я вирішив дати студентам день перепочинку. Тим паче, що ми опинилися біля невеликої річки… По обіді наступного дня я сів біля намету, щоб зробити на карті помітки. Студенти ж хто читав, хто гриби шукав. Я довго сидів над планшетом, а коли підвів голову, то від подиву мало не скрикнув. З протилежного боку річки до берега прямували троє бороданів з заплічними торбами. Це було дуже дивно, адже ми перебували за сотні кілометрів від найближчого населеного пункту. В тайзі. Я ковзнув у намет і, відхиливши краєчок запони, став спостерігати в бінокль за тими трьома. Відстань між нами була не більше чотирьохсот метрів. Вони безумовно бачили наші намети, хоч їх і було розбито між деревами. Невдовзі в стані прибульців задиміла ватра, а над нею повис на перекладині закіпчений казанець. Мирні заняття сусідів заспокоїли мене. Тим часом посходилися ті, що ходили по гриби, і в нашому таборі стало людно. Але троє на тому березі не проявляли до нас цікавості. «Ну, й слава богу!» — подумав я. А студентам суворо наказав бути на чатах і не випускати їх з поля зору.