Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

Мотоцикл зашелестів шинами. Обабіч поблискують калюжі. Я намагаюся об'їздити найменші вибої, щоб не налякати птаха. Уже за півквартала траса стає рівною, ніби відполірована. Стрілка спідометра наближається до шістдесяти. Перегнавши тролейбус, перестроююсь у третій ряд, та раптом:

— Фюр-р-р!

Здається, до мене. Я помічаю тільки чорно-білий міліцейський жезл. Що ж я накоїв? Автоінспектор — білявий юнак — підходить повагом. Він, мабуть, думає, що повільна хода надає йому солідності. На плечах інспектора поблискують три лички. Він віддає честь, виструнчившись, як в армії. Я простягаю посвідчення, навіть не запитавши, що сталось.

— Ви порушили правила обгону, — говорить дзвінким голосом автоінспектор. Я дивлюся на нього запитально.

— Ви не ввімкнули поворота, коли переганяли тролейбус.

Все вірно. Дається взнаки тривожна ніч. Що ж йому відповісти. Я спромігся тільки розвести руками, мовляв, переможений віддає себе в руки переможцеві.

Тим часом, під тентом чується шарудіння, а по миті долинає глухо, неначе з підземелля:

— Ігор! — На папугу подіяв дзвінкий міліціонерів голос. — Валерка! — знову чується з-під тента.

Автоінспектор прикипів поглядом до люльки, він навіть не встиг розкрити посвідчення.

— Хто там у вас? — питає суворо.

— Папуга. — Відкриваю тент, птах, почувши мій голос, кричить:

— Добрий день, Лесю!

Міліціонер нахиляється над кліткою і на його лиці щире здивування.

— Оце так птах! — виривається в нього. А папуга, опинившись у морі світла і звуків, гасає по клітці, чіпляючись кігтями і дзьобом за дроти, вигукуючи іспанські, впереміш із українськими, слова, стриже хвостом. Пір'я на сонці аж горить синьо-зеленим полум'ям — не відірвати очей.

— А балака, як людина! — говорить автоінспектор. — Куди ви його везете?

— У лікарню.

Бачу в його очах цікавість і коротко оповідаю про своє лихо. Він слухає, співчутливо киває.

Коли я скінчив, автоінспектор простягнув мені посвідчення — він його так і не розкрив — і сказав:

— Їдьте обережніше. Коли ви переганяли тролейбус, перестроюючись у третій ряд, позаду нісся «рафик». Шофер ледь устиг пригальмувати, — він якусь мить помовчав, розглядаючи папугу, а потім додав: — Ще цього вам не вистачало.

«Дійсно», — думаю я. Від'їхавши, помічаю в люстерку, що міліціонер дивиться мені вслід.

У палаті без змін. Чути запах бульйону, мабуть, щойно був сніданок. Ігор і його сусіда лежать горілиць, погляди обох спрямовані на двері.

— Не підводься, — спиняю суворим голосом Ігоря. Клітку ставлю поряд з його ліжком.

Папуга насторожено розглядає палату. Його гнітить тиша — він мовчить.

— Кокочко… — кволим голосом говорить Ігор і кладе руку на клітку.

Птах стрепенувся, почувши голос друга.

— Гех! Ігорок! — він розкрилився, ніби для лету. — Ігорок! Рая! — забігав по клітці, шукаючи отвір, і — знову на жердину. — Ігорок! Кукуріку! Хочу моркви!

— Я сяду? — питає Ігор.

— Гаразд, тільки ненадовго, — підкладаю йому під спину подушку і торкаюся губами чола. Температура помітно спала.

Папуга щодалі навіснішає. Зависає на жердині вниз головою і щосили махає крилами. Добре, що я очистив піддон, а то зараз уся палата була б у лушпинні.

— Випусти Коку, — говорить Ігор і, бачачи, що я дивлюся на нього здивовано, благає: — Ну, хоч на хвилинку!

— Лікар наказав з клітки не випускати, — говорю я і відчуваю, що моєму голосу бракує твердості.

— Хоч на одну хвилинку.

Я мовчки піднімаю засувку і папуга вилазить з клітки. Мить — і він уже примостився на бильці ліжка в Ігоря над головою, белькоче щось незрозуміле. Ігор не рухається, а папуга заходився перебирати дзьобом йому волосся, кожну волосину окремо.

— Кокочко, — шепоче Ігор.

— Кокочко, моя хороша птиця, — ніжно говорить папуга маминим голосом. Він злазить по бильцю на один щабель й торкається дзьобом Ігоревого вуха. Син не рухається, на обличчі в нього радісна посмішка. — Кокочко, моя хороша птиця, — знову белькоче папуга і починає легенько покусювати вухо. Своїм дзьобом він легко трощить горіхи й деревину, і я дивлюся на той вилив почуттів із острахом. Не діждавшись взаємності, птах злазить Ігорю на плече. По обличчю хлопця видно, що від папужачих кігтів йому й лоскотно, і боляче, але він терпить. Кока, сидячи на плечі, заглядає другові в обличчя, треться головою об щоку.

— Ну візьми вже його, візьми — не витримую я.

Ігор обережно знімає папугу з плеча, кладе собі на руки.