Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

Наступного дня мені запала думка, що Олесь міг мене помітити. Я зважилась прийти до зеленого намету тільки перед вечором.

Хлоп'я у самих плавках лежало, скоцюрбившись, на опальнику. Олесь укрив його ковдрою, промовив:

— Наганявся, спить, як після маку.

В ногах у хлопчика на водоростях куняв пес.

День згасав. Сонце входило в море поволі, як

палаючий танкер. На сході уже сутеніло. Там

була рівнина, без жодного горбка.

— Що по той бік дороги? — запитала я.

— Не знаю, — відповів Олесь. — Мабуть, степ. Врешті, можна й подивитись. Ходімо?

Ми перейшли вибиту ракушнякову дорогу, що тяглася вздовж берега, десь за триста метрів від моря. Рівнина була вкрита вбогою рослинністю — цупка, неначе з бляхи, колючка, припудрена білим пилком, та ріденька, при самій землі, травиця. Десь за півкілометра не стало й тієї рослинності, грунт пішов порепаний і крихкий. Олесь мовчав. Я поцікавилася, чому на моє запитання, де він працює, сказав, що вони з Іваном Карповичем колеги.

— Хм… Ми таки колеги. Тільки Іван збирає свіжі водорості, а я добуваю ті, що росли мільйони років тому.

Згодом Олесь пояснив, що працює на шахті.

Уже зовсім смеркло. У місячному сяйві земля дивно виблискувала ніби по ній розтрусили бите скло. Несподівано ми вийшли на берег лиману. Якусь мить стояли біля води, вдихаючи запах болота і вогкої солі. Помітивши, що я мерзлякувато зіщулилась, Олесь обережно, дбайливо пригорнув мене. Спізнавши ту ласку, я відчула тремтіння в усьому тілі, більш того — мене колотило. Але тільки до першого поцілунку.

Тихо. Лише лінива хвиля прошелестить по березі, загойдаються зорі й місяць на тьмяній поверхні води, і зникнуть на мить ніби втопляться… Все це стоїть перед очима, як картина невідомого художника. Чому невідомого? Я і є художник. Я намалювала її, ні — викарбувала в пам'яті, і вона прикрашає моє життя вже багато днів. Ми лежали на березі й дивилися в темно-синє небо, в якому мигтіли зорі та кажани. Кажани полювали на зорі. Про що ж ми говорили? Здається, було багато сказано. Але не словами. Крім слів існує ще й інший, значно сильніший спосіб порозумітись. Почуття давніші, й тому досконаліші за слова.

…Коли я розплющила очі, на сході вже сіріло. Ніч випаровувалась. Я лежала нерухомо горілиць з відкритими очима. Олесь звівся на лікті й поцілував — губи мої аж обпекло… Ми отямилися від крику бакланів. Здавалося, регоче ціла юрба пліткарів. Цей крик пролунав ще сильніше, коли на сході показалася тоненька скибка сонця. І враз навколо заіскрилося.

— Та ми ж лежимо на солі! — вигукнув Олесь. — А я думав, то пісок. Майже суцільна сіль!

Ми лежали на березі мертвого моря, вірніше, то були озера, утворені Сивашем, і сполучені між собою протоками. Над нами стомлено пролетів баклан. Ці птахи, взагалі, літають стомлено, ніби їм важко.

Наші спини пестило тепле проміння. Попереду дві чорні тіні: довгі-довгі. Ось вони злилися в одну — це я пригорнулася до Олеся. Під нами крихка суміш солі й сухого мулу. Перейшли дорогу. Наметне містечко ще спить. Зелений намет на краю в рожевих променях здається синім. Коли до нього залишається кроків із двадцять, Олесь раптом зривається й біжить. Я чую плач. Плаче Ігор. Йому жалісно підскімлює собака.

— Що сталося, синку? — долинає з намету. — Заспокойся! Я ж ось, поряд.

— Де ти був? — хлопчик аж захлинається. І враз перед очима виник мій батько під руку з чужою жінкою — гарною і значно молодшою від нього. Вона прямо повисла на батьковій руці. Дитяче око, а мені було тоді дванадцять, вловило якусь несумісність у тій парі; мабуть, причина в довгому білявому волоссі жінки. У нас у всіх чорне — і в мами, і в мене, і особливо у сестри, а в тієї чужої, що йшла з нашим батьком, волосся, як проміння. Але я збагнула те вже пізніше. Тоді ж мені було важко дихати, я йшла їм назустріч і ми обов'язково мали зустрітись. Батько помітив мене, коли я вже була за кілька кроків. Рука, на якій повисла жінка, здригнулась, але тільки на мить. Він швидко опанував себе. Кінчики його чорних вусів шарпнулися в лагідній посмішці, і він, обережно вивільнившись від жінки. простяг до мене руки.

— Донечко! — Раптом посмішка змінилася заклопотаністю. — Що з тобою? Ти бліда…

Мені стало млосно. Хитався асфальт. Я ледь устояла на ногах.

Більше нічого не пам'ятаю з тієї зустрічі — тільки, що зустріла батька з чужою жінкою і що мені стало зле.

По кількох хвилинах хлопчик змовк, чулося тільки тихе схлипування.

— Що з Ігорем? — запитала Олеся, який вигулькнув з намету.