Габор Молнар - У країні ягуарів

— Щоб знав, як звідси воду брати! — визвірився він на мене.

Мене ніби обдало вогнем і в ту ж мить охопила така несамовита, пекуча лють, якої я ще ніколи не відчував. Графин з брязкотом розбився об кам'яну підлогу.

Повар знову розмахнувся, щоб дати мені ляпаса. Але я стрімголов кинувся через кухню і збіг по нашврозвалених східцях у підвал. Коли повар мене ударив, уся челядь припинила роботу. Я й сам не тямив, як опинився в підвалі, тільки відчував, що тремчу, мов у лихоманці, а щока пашить вогнем. Шибки в дверях, що вели до підвалу, мало не повилітали, з такою силою я рвонув двері. Тремтячими пальцями відімкнув замок біля скрині, дістав дрібнокаліберку і зарядив її. Навіть скриню не зачинив.

«Отепер тобі смерть!» — майнуло в голові.

Та коли я вискочив з підвалу в коридор, хтось схопив мене за комір.

«Ти куди розігнався з своєю гарматою?»

«Вб'ю шефа!» — відповів я, важко дихаючи, Елекові, бо це він схопив мене за комір піджака.

«Вб'єш ти бісового батька…»

Він вирвав з моїх рук рушницю. В цей час курок спустив, і з стіни посипалася штукатурка.

Звичайно, якби механік не стримав мене, то повар там, на кухні, розпрощався б із життям.

Восени я вже вчився в місті Папа. Після багатьох злигоднів і пригод закінчив школу й став агрономом. Незабаром мені пощастило знайти посаду в одному маєтку, де мене сяк-так годували і платили на місяць сорок пенге [3] Пенге — грошова одиниця в старій Угорщині. . Працював я з третьої години ранку до дев'ятої вечора, а інколи і ночами доводилося не спати. Про вихідний день нічого було й думати. І я не витримав такої нелюдської праці.

Проблукавши півроку без роботи, влаштувався на інше, хоча й не краще від першого місце, — в поміщика, який мав двадцять тисяч хольдів [4] Xольд — дорівнює 0,57 гектара. землі.

О, як далеко я тепер від тих місць!

У цьому маєтку я працював майже рік. Життя й тут було не солодке, та мусив терпіти.

Одного разу в неділю я прочитав у газеті повідомлення про те, що в джунглі північної Бразілії вирушає наукова експедиція по дослідженню комах. Керівник експедиції — Елемер Хорват, його помічник — Лайош Пустаї. Я не довго вагався і через якийсь час став третім членом експедиції. Це були щасливі для мене дні! Я нетерпляче ждав, коли прибуду в джунглі, в болота Бразілії.

І ось я після багатьох незвичайних подій в джунглях.

Елемер Хорват і Лайош Пустаї, пробувши кілька тижнів у Бразілії, захворіли в дельті Амазонки і повернулися на батьківщину з Белема. Я в цей час був за тисячу п'ятсот кілометрів у нетрях Бразілії — готував місце стоянки для експедиції. Довідався я про від'їзд своїх колег, коли вони вже пливли на батьківщину.

Експедиція домовилася з Угорським національним музеєм про те, що зібрану колекцію посилатиме йому, а музей переказуватиме їй гонорар в Бразілію, щоб можна було працювати далі.

Зоставшись сам, я збирав колекції рідкісних комах, метеликів і посилав їх у Будапешт, гадаючи, що проваджу роботу, розпочату Елемером Хорватом. Я бродив у районі злиття Ріу-Негру і Амазонки. На жаль, рушниці і патрони лишилися у моїх супутників, тому мені доводилося користуватись лише сачком для ловіння метеликів.

Навіть описати важко, як я злидарював. Знав, що мине чимало часу, поки колекції дійдуть до Будапешта, а гроші звідти в якийсь банк у Манаусі. Але я ні на мить не втрачав надії, з неймовірною терпеливістю ждав поштового корабля, хоч в останні десять днів грошей лишилося тільки на дві булочки в день. Харчувався я в основному дикими овочами і фруктами з джунглів. Нарешті, прибув поштовий корабель. Я, страшенно голодний, стояв у порту і чекав, поки його розвантажать. Навіть полічив — прибуло сімсот двадцять мішків з поштою. Я почав угадувати, в якому мішку мій гонорар. Ще на день набрався терпіння, бо знав, що тільки завтра розпакують пошту.

Вранці ще до відкриття головпоштамту, я був біля входу і першим підійшов до віконця «До запитання». Чиновник, що вже добре знав мене, подав величезний конверт, у лівому кутку якого було надруковано: «Угорський національний музей. Будапешт». Я розірвав конверт тут же, біля віконця, і вийняв звідти красивий аркуш, на котрому було каліграфічним почерком виведено: «Грамота».

Потрусив конверт, але нічого більше не випало з нього. Заглянув усередину — порожньо. Перечитав грамоту, і мене охопила несамовита лють. «Висловлюємо глибоку подяку…» і таке інше, а в кінці слова, які зовсім засмутили мене: «… за колекцію комах і метеликів, які ви прислали нам у подарунок…» Решта тексту грамоти, «щирі» подяки, вже не цікавили мене. Отже, подарунок! А те, в яких умовах живу і як важко дістались мені ті колекції, нікого не цікавить в угорському музеї.