Софія Парфанович: Люди і тварини

І повертався аж тоді, коли людина зникнула в сутінках ночі.

Війна й хаос. Відступ і партизанка.

Степан прощався з батьками. Прийшов наказ перекинутись у великі яворівські ліси. Зі Степаном ішов Кость, молодший брат. Він зразу просився, але не пускали. Хоч батько знав, що піде. З трьох синів два підуть у ліс, а третій, Іван, хай залишається. Оце прийшов час і обидва сини збиралися на війну. Від початку воєнних дій вони співдіяли з партизанкою, що збиралася у недалекому лісі. Та прийшов час покидати батьків і подаватися вглиб лісів, відкіля вже не так близько до дому.

Мати готовила одяг, гроші, харчі. Батько обговорював господарські справи. Жорстокий це час і невідомо, хто переживе його. Чи повернуться сини — господарі й далі господаритимуть, чи може чужі винищать батьків, спалять хату. Говорив так, якби писав заповіт. Але сини збиралися.

Біля хати вартував Бровко. Час від часу відзивався тихими дрібними гавчками. Хлопці знали, що пора їм. І відходили тихо, наче примари. Ніч швидко проковтнула хату й обійстя. Без скриплення відчинили й зачинили ворота й хлопці подалися поза городами, полями. З ними йшов Бровко. Як завжди він супроводив їх аж під ліс. Пропадали серед жита, що хвилювало злегка під нічним вітром. І знову виринали серед піль, що бігли обабіч польової стежки. Були вже недалеко ліса, як озвався разок пострілів. Бігли, лягали й підносилися. Пістолі на приціл, ручні ґранати… бігом… бігом!

З ліса відізвалися постріли. Там захист, туди бігли, хиляючись дві людські постаті. За ними погоня, за ними відділок вояків.

Добігали, націлювались, намірювались. Поки щераз вистрілили, на них кинувся пес. Великий, міцний пес, рвав людей зі скаженим гарчанням. Він боронив відступу. Хлопці добігли до ліса. З нього посипались стріли.

Вранці пішов Микола оглянути нічне боєвище. Стовчене збіжжя. І кров. Чия кров полила землю, що родила й захищала?

Ще кілька кроків снувалася смуга запеклої крови. І густою смугою заціпеніла серед трав. Пес лежав у ній, прошитий кількома кулями.

Бровка віднесли до хати, а сліди нічних дій викосив та загладив Микола.

Бровка поховали під вишнею в садку. Ніхто не знав навіть, де спочивав хоробрий вояк, що впав у партизанському бою. Невже вартує він поночі й наслухує, чи не йдуть хазяйські сини?

Але вони не йшли. Вони не прийшли ані тепер, ані згодом, як уже сніг присипав могилку пса, що впав у їхній обороні.

Збірка оповідань «Люди і тварини» дечим нагадує попередні твори Софії Парфанович, уже повоєнні, нав'язує до її улюбленої тематики, а дечим зовсім різниться від попередніх творів. Ця збірка вцілому присвячена тваринному світові та його взаєминам із людиною, а найбільше схожа на попередній твір авторки «У лісничівці». Бо як у цій збірці, так і в нашій авторка виводить перед читача домашні, польові й лісові тварини, а також птахи, комахи, жуки, плазуни, і навіть рослини. Оцей світ тварин живе з людиною, чи то в близькому контакті, в приязні, чи то байдужий або й ворожий до людини. Авторка ще більше ніж у попередніх творах аналізує «психіку» тварин, їхній «спосіб думання», або інстинкт.

У вступному слові до цієї збірки оповідань Софія Парфанович вияснює, чому говорить про тварин. Це її знайомі, друзі й навіть «опікуни» з дитячих років у рідному краю, чи то в великому місті, чи в бойківському селі, це згодом її знайомі на перехресних дорогах нашої скитальщини в західній Европі, вкінці на континенті Нового Світу чи то в чарівній Діброві, чи в Національному Парку, чи на Фльориді. Ці тварини співживуть з людиною, служать їй, допомагають, або шкодять. Всі вони заслуговують на гуманне трактування людиною, бо вони ніколи не шкодять їй, а навпаки віддячуються їй, допомагають їй. Коли ж нападають на людину, то наказує їм це інстинкт самозбереження, самооборони, або відплата за негуманність людини. Авторка розуміє їх, співчуває з ними — безпомічними, безборонними, покривдженими, чи тільки погорджуваними людиною. Як лікарка Софія Парфанович, що лікує людину, стільки співчуття й вирозуміння має і для тварини і готова допомагати їй і боронити її. Вона розуміє її поведінку, жаліє нещасну кицю чи голубку і не похвалює поведінки кішки, що покинула своїх малят. Вона пробачає скунсові, що борониться способом, прикрим наслідками для людини чи пса, або городовій блощиці, що інстинктовно борониться перед людиною в подібний спосіб.

Всі домашні тварини живуть у взаєминах з людиною, співдіють з нею, з людьми добрими і благородними. Деколи мусять жити серед злих людей, терпіти їхні знущання, а навіть жорстокості. Таким людям авторка не вибачає. Авторка відкриває також тайники життя в природі, боротьбу тварин за існування. Крім того по-мистецькому з любов'ю креслить картини природи і в рідному краю і тут у прибраній нашій батьківщині.