Прокинувся з глибокого сну. Проминула втома, затерпло плече, що на ньому спав. Під нічним вітром шуміли дерева. Щось підійшло до живого, сонного. Обнюхувало. Підійшовши до людини, заскавучіло дрібно. Пес притулився до людини, що повернулася на другий бік і спросоння пригорнула його до себе. Може нагадав собі дитину, як тулилася до нього. А може згадав свого пса — сторожа, що помагав йому поночі пасти коні.
Благословилося на світ і Микола прокинувся. Біля нього сидів великий яснобронзовий пес. Довга шерсть шовковими косами повисала йому здовж черева і з лап. То не був ґаздівський пес. Людина пригорнула його до себе й в його карих очах заясніло сяйво собачої привітности.
— Відкіля ти й хто ти такий? — питав мандрівник. — Ти ж не сільський пес. Невже втратив господаря? Може ти заблудив, чи хтось прогнав тебе?
Добув з торби хліб та кусок сала та поділився з приблудою, їв жадібно, мабуть давно вже не їв нічого. Не такий то пес, щоб умів придбати собі харчів. Пан годував його своїми добрими руками.
В день Микола попростував до села, що білими дімками розсіялося здовж дороги. Там люди вже господарили. Скрипіли ворота, відзивалася худоба, брехали пси. Гомоніло домашнє птаство. І там довідався Микола, відкіля той пес, що держався його ноги:
У сусідньому селі є лісничівка. В огрядному будинку жив лісничий. Він не мав нікого тільки пса. Пес не відступав свого господаря і ніколи ніхто не бачив одного без одного. Недавно лісничий помер. За його труною йшов великий яснобронзовий пес. Занедбаними клаптями висіла в нього по боках шерсть. Він змарнів і занедбався під час панової хвороби — нікому було доглядати його. І не відступав від господаревого ліжка. Недавно пан помер і пес відпровадив його домовину на кладовище. І більше люди не бачили його.
Він жив — доживав біля господаревої могили. Здичів і висох на кістяк — той недавно ще гарний, гладкий пес. Не підходив до людей.
Оце людина підійшла до нього. Нагодувала й попестила його, погладила його змервлену шерсть, привітно глянула йому в очі. Мабуть того трохи тепла, що йому дала людина, оживило його. Бровко — так став називати Микола — покинув могилу, де лежав його мертвий господар і подався в мандрівку з кимось, що присвоїв собі його.
Його тепер ніхто не захотів, пса, що вийшов з кладовища. Тож ішов нога в ногу з людиною, що сталася тепер його господарем. Так покинули село й пустилися в дальшу дорогу: людина, що бралася до хати й пес, що не знав нічого про нового господаря і його хату. Порепаними ногами верстав шлях людини…
Одного дня покінчили мандрівку. Микола розглядав знайомий шлях, зустрічав знайомих людей і пізнавав знайомі хати. Люди дивувались його мандрівці й розпитували: коли, коли ж повернуться їхні сини й батьки відтіля, куди пігнали їх большевики. І розказували хто повернувся, кого не стало й які події в селі. І про нові, німецькі насильства. Люди з цікавістю приглядалися псові. Не був то простий господарський пес, тільки великий ловецький сетер, що оце прийшов з людиною, втративши свого господаря.
Бровко зажив на новому господарстві. Прив’язався до людей, але найбільше зжився з новим господарем. Не дружив з двома господарськими псами, що обганяли обійстя. Від них він справді різнився своєю поставою. Був великий, наче мале теля і його ясна шерсть лисніла пишною гривою, повисаючи здовж карку й лап. Господар сам доглядав свого пса, що прийшов з ним з далекої мандрівки. Построїв для нього буду; біля неї він лежав удень поклавши голову на лапи. Біля неї і вартував поночі. Не гавкав, тільки нагло кидався на чужого. Його боялися люди й собаки.
Бровко навчився розуміти життя лісу й людей, що приходили з нього. На них він ніколи не брехав. Бо з ними приходили хлопці й Бровко знав їх. Коли були в хаті, він чуйно вартував. Він обходив господарство і прислухався до нічних дій. Інколи кидав дрібні, ледве вловлимі гавчки, такі, як тоді, коли зустрічав господаревого сина Степана, що приходив поночі з лісу, щоб змінити білизну та набрати харчів. Здалеку пес вловлював його кроки, підбігав до нього й лащився. Вони йшли до хати, але Бровко залишався і стежив. Степан був спокійний: доки Бровко стежить, ніхто не міг наблизитися до хати.
Згодом, коли Степан покидав хату, Бровко йшов з ним. Йшов так довго, доки він не поклепав його по голові й не сказав: до хати! Йди до хати! Пес залишався і скавучав стиха, дуже стиха.
Читать дальше