Cофія Парфанович - У лісничівці

Стук, стук, стук! — озвалося з лісу. Пішов гомін безлистими деревами. Вони наче передавали новину одне одному. Це ж бо дятелі взялися до праці. У них почесний обов’язок: звільняти дерева від жуків, що лазять під корою та смокчуть деревні соки.

Стук, стук! — озивалося ближче й ближче. З лісу прилетів дятель та сів на смереку, біля огорожі лісничівки.

Стук, стук! — ударив дзьобом об її кору, пробуючи, чи міцна вона й здорова, чи, може, під нею комашня.

Один тільки Стукач сидів у клітці, як цілу зиму. Сидів і далі без діла, прислухаючись до лісових шумів і співів.

Стук, стук! — спробував він ударити дзьобом об пеньок, що стояв посеред клітки. Та пеньок був сухий, і загомонів глухо та мертво. Стукач сів на ньому, понурив голову, наче насунув на очі червону шапочку та пірнув у сонну дрімоту.

Вранці знову озвався гомоном ліс.

Стук, стук! — долетіло з-за вікна. Стукач стрепенувся та забив крилами об стінку клітки. Але вона була міцна й не пускала, Він знав це. Тож знову сів на пеньку й насупився. Славко приніс йому їсти, але він до їжі не доторкнувся.

— Стукачу, Стукачику дорогий! Що тобі сталося? — питався Славко з жалем, — та ж учора ще ти їв, і твої червяки тобі смакували.

Стукач не рухався, і, здавалось, навіть не пізнавав Славка.

— Мамо! Стукач не хоче їсти і не йде до мене! — скаржився хлопець, мало не плачучи.

Мама оглянула птаха, але й вона не знала, що з ним скоїлося.

В обід повернувся з лісу батько. Славко розказав йому про свою журбу: Стукач розсердився, чи, може, захворів, не приймає харчів.

Стук, стук! — донеслося з лісу крізь відчинене вікно. Стукач, що сидів на пеньку з закритими очима, прокинувся та забився об стінку клітки. Кинувши погляд на нього, тато вирішив: — Прийшла весна, і Стукач хоче до лісу. Мусимо його випустити. Допомогли йому перезимувати, а тепер йому пора вертатися до своїх та до своєї праці.

Славко скривився. Він любив Стукача, як же тепер з ним розлучитись? Але треба, бо ні цього, ні наступного дня Стукач нічого не їв та в сонній журбі сидів, похнюпившись, на пеньку.

Тож настала хвилина розлуки. Вся сім’я вийшла на ганок, Славко приніс на руці Стукача. Як завжди, так і тепер, він дозволяв брати себе, навіть сам сідав на руку хлопцеві. Ясне сонце вразило його трохи спочатку і він прижмурив очі.

Стук, стук! — почулося з лісу. Стукач глянув весело вгору, а потім, розправивши крила, підлетів і зручно сів на яблуні.

— Лети, лети собі до лісу, дорогий Стукачику, і прощай! — кричала сім’я Вірстюків.

— А якби тобі було погано зимою, прилітай знову до нас! — запрошував Славко.

Стукач сидів на яблуні та дивився згори на своїх приятелів. Може, й йому шкода була їх покидати?

— Стук, стук! — озвалося з лісу.

Стукач розправив крила та, перелетівши через річку, зник у лісовій гущавині.

В кошику було тісно й незручно. Багато черепах, великих і малих, склали там одна на одну. Вони вовтузилися, перебирали ногами та старались вилізти з кошика. Надто погано в такому кошику! Досі жили собі черепахи над берегом річки, ходили по вогкому, теплому піску, живилися листям та травою, ловили риб, плаваючи зручно, наче широкі короткі баржі. Але одного дня прийшли люди, виловили черепах, кинули їх до цього кошика й повезли на базар продавати.

Було літо й сонце сильно пекло. Вітер ніс вуличний пил та сипав його в кошик, де ворушились черепахи. Це ще гірше дошкуляло бідним тваринкам. Вони старалися вилізти одна на одну, виставляли голови з-під щитів та блискучими чорними оченятами розглядалися довкруги. Деякі намагались лізти по стінці кошика, але така незручна для них вправа кінчалася, звичайно, тим, що вони сковзувались та падали на дно кошика. До того, часто падали на спину, а кожному відомо, що це дуже неприємно й що довго потім треба мучитись, щоб повернутись знову животом вниз. А ще як спина така широка та тверда, як у черепахи.

Над кошиком спинилося двоє людей.

— Які гарні! — викрикнув жіночий голос.

— Багато кращі від нашої Таньки, — зауважив чоловічий голос. — Проте, Танька простюшка, болотяна черепаха. А ці шільдкретові, грецькі.

— Знаєш, що? Виберімо для Таньки чоловіка. Вона, бідна, нудьгує сама вдома. Привеземо їй гарного, грецького жениха.

Жінка сягнула рукою до кошика та видобула з нього одну черепаху, завбільшки з долонь. В повітрі замаяли дві пари коротких, кривих ніг, а з-під щитка боязко висунулась вузька голова і зразу ж заховалась. Але чорні блискучі очі, наче два дрібні коралики, дивилися з-під шкаралупи.