Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

— Стій спокійно, він тебе не зачепить,— порадив Леслі.

— Добре тобі говорити, коли ти стоїш за моєю спиною. Джеррі, негайно приборкай цього птаха, доки він не скалічив мене.

— Не кричи так, синку, ти злякаєш її.

— Де ж пак! Цей вогнедишний дракон розперізується тут, сваволить, кидається на всіх, а ви кажете не лякати його.

Мені вдалося непомітно підкрастись і схопити Алеко ззаду. Незважаючи на нестямний вереск протесту, я примудрився стягнути з нього носовик. Коли я відпустив птаха, він аж затіпався од злості і двічі чи тричі клацнув дзьобом, ніби батогом ляснув.

— Ви чуєте? Зубами скрегоче! — обурювався Ларрі.

— У них немає зубів,— зауважив Леслі.

— Ну то дарма, скрегоче чимось іншим. Сподіваюсь, мамо, ви не дозволите тримати його в домі? Він, безсумнівно, вкрай небезпечний,— самі очі он чого варті. До того ж, альбатроси накликають біду.

— Та невже? — стурбувалась мама, яка добре розумілася на прикметах.

— Це загальновідомо. Навіть коли принести в дім тільки перо від нього, на родину обрушується чума, або шизофренія, або ще яке нещастя.

— Ти маєш на увазі павичів, синку.

— Ні, таки альбатросів. Це всім відомо.

— Ні, синку, біду накликають павичі.

— Ну, хоч би там як, ми все одно не можемо тримати вдома цю поторочу. То було б справжнє божевілля. Нам всім доведеться спати з арбалетами під подушкою.

— Далебі, Ларрі, ти все ускладнюєш,— сказала мама. — Мені здається, вона зовсім ручна.

— Ви діждетесь, що одного чудового ранку всі прокинуться з видовбаними очима.

— Які дурниці ти мелеш, синку. У неї такий сумирний вигляд.

В цей момент Додо, яка завжди всі поточні події сприймала дещо загальмовано, вперше запримітила Алеко. Пихкаючи

і вибалушивши від цікавості очі, вона причалапкала до нього і стала обнюхувати. Алеко миттю змахнув дзьобом, і, якби Додо в цю секунду не обернула голову на мій несамовитий зойк, носа її було б відтято, а так ковзний удар припав лише на вилицю. Додо так здивувалась, що нога її одразу вискочила з суглоба. Задерши голову, собака пронизливо заверещала. У Алеко, як видно, склалося враження, що це розпочався вокальний конкурс. Він, надриваючись, силкувався перекричати Додо і лопотів крилами так затято, що загасив одну з ламп.

— Ну от, бачите! — тріумфував Ларрі.— Що я казав? П’яти хвилин не пробув у хаті, а вже вбив собаку.

Мама з Марго кинулись масажувати ногу Додо, тим часом Алеко з цікавістю спостерігав за цією процедурою. Він голосно клацав дзьобом, немовби дивуючись кволості собачого племені, потім щедро поцяцькував підлогу і бундючно помахав хвостом, ніби зробив щось вельми розумне.

— Як мило! — прокоментував Ларрі.— Тепер ми ще маємо бабратись по пояс в гуано.

— Може, краще винести його надвір, синку? — запропонувала мама.— Де ти збираєшся його тримати?

Я сказав, що хочу розгородити клітку Сорок і тримати Алеко там. Мама схвалила цей план. А я поки що прив’язав птаха на веранді, оповістивши всіх членів сім’ї по черзі про його місцезнаходження.

— Ну от що,— заявив Ларрі, коли ми сіли обідати.— Не звинувачуйте мене, якщо наш дім буде знесено циклоном. Я вас застерігав. Все інше понад мої сили.

— До чого тут циклон, любий?

Альбатроси завше приносять з собою погану погоду.

— Перший раз чую, щоб циклон називали поганою погодою,— зауважив Леслі.

— Але ж біду накликають павичі, синку. Скільки я тобі вже про це торочу,— жалібно сказала мама.— Я це добре знаю, бо в однієї з моїх тіток були вдома павичеві пера, і в них померла кухарка.

— Дорога мамо, альбатроси відомі по всьому світу як передвісники нещастя. Навіть загартовані морські вовки полотніють і втрачають свідомість, якщо з’являється альбатрос. Ось побачите, в одну з ночей у нашому димоході засяють вогні святого Ельма. Ми й нестямимось, як величезна припливна хвиля накриє нас прямо в ліжках.

— Ти говорив, це буде циклон,— нагадала Марго.

— І циклон, і припливна хвиля,— сказав Ларрі.— Іще, певно, землетрус, а також виверження двох-трьох вулканів. Тримати цього птаха — означає спокушати провидіння.

— Де ти все ж таки його роздобув? — запитав мене Леслі.

Я розповів про свою зустріч з Кості (ані словом не згадавши про морських змій, бо Леслі терпіти не міг плазунів) і про те, як він віддав мені птаха.

— Жодна людина при здоровому глузді ніколи б не робила подібних подарунків,— зауважив Ларрі.— Що він за один, хотів би я знати?

Не подумавши, я відповів:

— Арештант.