Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Прихопивши сумку з пляшками й коробками, сачок і кошик для Старого Шльопа (ану ж мені пощастить зловити його!), я разом з собаками вирушив з дому в долину. «Джеррі!.. Джеррі!.. Джеррі!..»— жалібно гукали мені навздогін Сороки, але, побачивши, що я не обертаюсь, загелготіли, засокоріли зухвало, зайшлись безцеремонним сміхом. їхні грубі голоси все ще долинали до нас, коли ми увійшли в оливкові гаї, а потім їх заглушив хор цикад, від співу яких тремтіло повітря. Ми прошкували по гарячій, білій, м’якій мов пух дорозі.

Біля криниці Яні я спинився напитись води і зазирнув у загінець, збитий з оливкових гілок, де два здоровенних кабани, сито рохкаючи, бабралися в липкому багні. Я поляскав більш вгодованого кабана по брудному, гладкому заду і пішов далі.

Проминувши перші три поля, я забарився на ділянці Такі, щоб скуштувати його винограду. Господаря не було, але я знав, що він би не заперечував. Це був солодкий дрібний виноград з мускатним ароматом. Ягоди напрочуд ніжні, соковиті, без кісточок. Ми з собаками з’їли кожний по грону, ще два грона я поклав у торбину на потім, і почимчикували вздовж каналу туди, де звичайно любив вилежуватись Старий Шльоп. Щойно я зібрався наказати собакам, щоб вони зберігали могильну мовчанку, аж гульк — із кукурудзи вискочила велика зелена ящірка і чкурнула геть. Собаки з диким валуванням припустили слідом за нею. Коли я підійшов до улюбленої ковзанки Старого Шльопа, по ньому лишилися тільки ледь помітні кола на водній гладіні.

Я сів на землю й почав чекати собак, перебираючи в думці всі найдобірніші, найдошкульніші лайки, якими я зібрався їх бомбардувати. Але, на мій подив, собаки не вертали. По якімсь часі до мене долинув їхній монотонний, розмірений гавкіт, що означав цікаву знахідку. Гм... що ж вони там знайшли?

Я помчав на те місце, де собаки юрмились навколо клаптя трави на краю канави. Вони весело застрибали мені назустріч, закрутили хвостами, збуджено заскавчали. Роджер скривив верхню губу в приємній усмішці, радіючи, що я прийшов подивитись на їхній трофей. Спершу я просто не міг второпати, чому це пси так розхвилювалися; затим помітив, як у траві щось ворушиться (те, що я був прийняв за корінець), і уздрів пару товстих коричневих водяних вужів, сплетених докупи у пристрасних обіймах. Підвівши лопатоподібні голови, вони дивились на мене байдужими сріблястими очима. Це була приголомшлива знахідка, вона майже компенсувала втрату Старого Шльопа. Я вже давно мріяв упіймати водяного вужа, але вони так швидко й уміло плавали, що мені ніяк не вдавалося до них добратись. А тепер-от собаки знайшли цю чудову парочку на осонні,— застукали її, сказати б, на гарячому.

Виконавши свій обов’язок, пси лишили мене з вужами, а самі відійшли на безпечну відстань (оскільки не довіряли рептиліям) і зручно всілися, не зводячи з мене зацікавлених очей. Я звільна крутив сачок для метеликів, доки не зняв з нього держално.

Тепер у мене був кийок для ловів, але завдання полягало в тому, як би одним кийком зловити обох вужів. Поки я розмірковував, один вуж усе вирішив за мене: він потихеньку розгорнувся і слизнув у канаву, рівно, немов ножем, розрізавши воду.

Думаючи, що він для мене втрачений, я невдоволено слідкував, як його в’юнисте тіло зливається з відображенням у воді; потім, на свою втіху, побачив, що з дна повільно здіймається стовп грязюки і трояндою розтікається на плесі. Отже, рептилія зарилась на дні і лежатиме там, доки не подумає, що я вже пішов. Я переключив увагу на другого вужа, притиснувши його кийком до соковитої трави. Він звився в заплутаний клубок, роззявив рожеву пащеку й зашипів на мене. Двома пальцями я міцно схопив його за шию, і вуж, обм’якнувши, завис у повітрі. Я погладив його красивий білий живіт і буру спинку, де луска злегка відстовбурчилась, мов на ялиновій шишці, обережно опустив у кошик і наладнався ловити другого плазуна. Одійшовши трохи осторонь, я держалном сачка заходився вимірювати глибину каналу. Там виявилось води приблизно на два фути і під нею ще трифутовий шар м’якої трясовинної твані. Оскільки вода була темна і вуж причаївся на дні, я подумав, що найдоцільніше — намацати його ногою (так я завжди розшукував серцівок), а потім швидко схопити руками.

Скинувши сандалі, я заліз у теплу воду, відчуваючи, як рідкий мул проціджується у мене між пальцями ніг і м’яко, немовби попелом, обволікає гомілки. Дві великі чорні хмари розпустились довкола моїх стегон і попливли через канал. Я добрів до того місця, де чаїлася моя намічена здобич, і почав звільна, дбайливо водити ногою в сколоченій грязюці. Намацавши нарешті слизьке тіло, я занурив у воду руки по лікоть, намагаючись схопити вужа. В руках у мене лишилась тільки мулиста твань, що просотувалась крізь пальці і спливала за течією каламутними клубами. Я стояв і проклинав своє невезіння, коли раптом, за якийсь ярд від мене, вуж вигулькнув на поверхню і, зміїсто звиваючись, поплив по каналу. З переможним вигуком я навалився на нього всім тілом.