Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

В одному кутку кімнати Теодор наважився скинути піджак і разом з Леслі та ще кількома бравими парубками азартно витанцьовував каламасьяно. Вони гарцювали й тупотіли так, що весь дім ходив ходором. Дворецький, вже трохи напідпитку, гаряче захопився цим національним танцем. Відставивши тацю вбік, він приєднався до кола і, забувши про свій солідний вік, бадьоро застрибав незгірш од молодих, і фалди фрака маяли в нього за спиною.

Мама усміхалась якоюсь неприродною, розгубленою усмішкою. Вона сиділа в товаристві англійського пастора, який з дедалі більшим осудом зиркав на наші буйні веселощі, та бельгійського консула. Бельгієць безугавно торочив їй щось на вухо і хвацько підкручував вуса. Спіро вийшов з кухні і з ходу затанцював разом з усіма каламасьяно. По кімнаті плавали надувні кульки, одскакували од ніг танцюристів і несподівано лунко лопалися. На веранді Ларрі заповзято розучував з кількома греками жартівливі англійські віршики. Новоприбулі цуцики солодко заснули у чиємусь капелюсі. Приїхав лікар Андручеллі і перепросив маму за спізнення.

— Це через мою дружину, мадам. Вона щойно народила дитину,— повідомив він з гордістю.

— О, вітаю вас, лікарю,— сказала мама.— Бажаю їм обом міцного здоров’я.

Спіро, задиханий після танцю, відпочивав неподалік на отоманці.

— Що-о? — люто визвірився він на Андручеллі.— Іще одна дитина?

— Так, Спіро. Хлопчик,— щасливо всміхаючись, відповів лікар.

— Скільки ж їх тепер у вас? — допитувався Спіро.

— Шестеро, всього шестеро. А хіба що?

— Як вам не соромно? — гарячкував Спіро.— Шестеро... їй богу, ви плодючі, мов коти!

— Але я люблю дітей,— захищався Андручеллі.

— У мене лише двоє!..— гримів Спіро.— Оце по-людському...

Тут англійський пастор вирішив, що йому, на превеликий жаль, вже час прощатись, бо завтра на нього чекає напружений день.

Море було по-світанковому спокійне, схід ясно рожевів, коли ми провели останніх гостей. Лежачи в ліжку (в ногах у мене примостився Роджер, цуценята обабіч мене, а вгорі, на ламбрекені, розпушив пір’я Улісе), я дивився через вікно на небо, милувався, як рожева повінь заливає верхів’я олив, гасить одну за одною зорі, і думав собі, що загалом мій день народження пройшов напрочуд вдало.

Вранці я спакував спорядження, прихопив харчів і в товаристві Роджера, В’юна та Нехлюя вирушив в експедицію на «Бутлі». Сонце сяяло на синьому, як тирлич, небі, віяв легенький бриз,— словом, день видався ідеальний. «Бутл» ішов уперед повагом, з благородною стриманістю. Роджер на прові був за вахтового, а В’юн з Нехлюєм кидалися від одного борту до другого, борюкались, перехилялися через борт, щоб сьорбнути солоної водички, і взагалі поводили себе по-сухопутному, наче жовтороті новачки.

Яка незрівнянна радість мати власного човна! Приємно усвідомлювати свою силу, коли сидиш на веслах, а човен пливе вперед, розсікаючи воду з тихим шелестінням так, ніби рветься шовк; сонце лагідно гріє спину й запалює на гладіні моря сотні райдужних вогників; серце тріпоче, коли продираєшся крізь лабіринт вкритих водоростями рифів, що ряхтіють майже біля самої поверхні води. Я навіть із задоволенням розглядав у себе на долонях пухирі, від яких руки стали геть неслухняні.

Опісля я провів на «Бутлі» чимало прекрасних годин, звідав безліч пригод, і все ж ту найпершу мандрівку не можу ні з чим порівняти. Море тоді було блакитніше й прозоріше, ніж завжди; залиті сонцем острови здавались загадковішими; і морські тварини немовби спеціально зібралися в маленьких бухтах і протоках, щоб віншувати мене й мій новий човен.. Футів за сто від одного острівця я підняв весла, ліг на прові коло Роджера і став роздивлятись крізь товщу кришталевої води морське дно, а «Бутл» легко й безтурботно плив собі до берега, ніби целулоїдне каченя, його черепахоподібна тінь ковзала по дну, і переді мною розгортався рухомий живий килим з різнокольорових морських мешканців.

На сріблястих піщаних клаптях стирчали кетяги молюсків з роззявленими стулками. Часом між їхніми жорсткими устами виднівся крихітний блідо-кремовий краб-горошинка, плохеньке, дегенеративне створіння з м’якою шкаралупою, що жило паразитичним життям під захистом хвилястих стулок великих черепашок. Цікаво було здійняти тривогу в колонії цих молюсків. Коли вони опинялись якраз під човном, я опускав у воду держално від сачка для метеликів і злегка постукував по черепашці. Стулки миттю закривалися, звихривши клубочок білого піску, достоту, мов невеличкий торнадо. Коли сигнали тривоги струмували по воді, решта черепашок, справа і зліва, приймали їх і одразу ж закривалися. Скрізь у воді навколо черепашок вихором закручувались тоненькі цівки піску, сріблястим пилом осідаючи на морське ложе.