Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

У ці щасливі місяці радість не залишала мене, і для цілковитого щастя бракувало тільки Кошлатого Орлятка. Час від часу мені стискалося серце від згадки про двоюрідного брата, який пішов від нас із своїм батьком Гучним Громом. Кошлате Орлятко, повторюю, був моїм найкращим другом і товаришем усіх моїх забав. У нього, правда, були короткі ноги, і в піших змаганнях я завжди його долав, зате на коні він був перший, а в стрільбі з лука — непереможний. Ми були ровесники і завжди трималися разом в усіх пригодах, і тепер я був без нього наче без руки, наче без душі. Як умів пустувати Орлятко, як весело вмів сміятися!

У своєму смуткові я признався брату Міцному Голосу, але він не міг мені допомогти. Звертався я й до батька, який завжди ладен був прийти мені на поміч.

— Батьку, — питав я, — коли повернеться Кошлате Орлятко?

— Не знаю, Бізончику, — відповідав батько, який розумів мою тугу.

— Їдьмо до нього, — прохав я нетерпляче.

Батько лагідно всміхався і, кладучи руку на мою чуприну, казав:

— Ми не можемо залишати наше плем'я, дорогий синочку, та я й не знаю, де зараз Кошлате Орлятко.

— Він із дядьком Гучним Громом.

— Він із дядьком Гучним Громом, але ж де зараз Гучний Грім?

Батько цього не знав, і видко було, що і його мучила відсутність брата. Те, що він поділяв зі мною смуток, якось полегшувало його, отож я залишав намет і звеселілий мчав до своїх ровесників у таборі крі й сіуксів. Це були добрі хлопці, і я весело грався з ними, але все одно жоден з них не міг мені заступити друга. Хто міг зрівнятися з Орлятком, хто міг виробляти такі штуки, як він, і так зухвало мчати на спині мустанга в преріях?

Тієї весни я багато думав про нашого чаклуна Білого Вовка. Я вірив, що тільки він один міг допомогти мені в турботах і з'ясувати справу, яка тоді мене мучила найбільше. Адже чаклун знав усі таємниці життя, отож мусив також знати, де зараз Кошлате Орлятко та коли я його побачу.

Намет-тіпі Білого Вовка стояв у таборі трохи віддалік; він був найбільший і вже здалека впадав в око своїми малюнками. Поруч з фігурою Білого Вовка виднілися на ньому різні кольорові знаки, такі таємничі, що у нас, дітей, завжди дрижаки бігали по спині, коли ми на них дивилися. Скільки разів я наближався до цього намету, щоб заговорити з Білим Вовком, спитати його про Кошлате Орлятко! Але з цього нічого не виходило. Тільки-но я підходив до намету, як в горлі мені пересихало: від хвилювання й страху я не міг видушити з себе й слова. Я страшенно соромився перед самим собою оцієї слабодухості. І я ж добре розумів, що Білий Вовк нічого поганого мені не вдіє, а все-таки його чари зводили нанівець усі мої наміри і я кидався навтьоки.

Намет Білого Вовка вабив до себе й мого старшого брата Міцного Голоса та його друзів, хоча й зовсім з інших причин. Кожен індієць замолоду мріяв стати чаклуном, який мав необмежену силу і без сумніву більший вплив на плем'я, аніж вождь. У кожному великому таборі було кілька вождів і багато членів ради, яка керувала племенем, але тільки один чаклун, і він пильнував своєї влади і своїх таємниць так само завзято, як і власне життя. Чаклун виконував три обов'язки: лікаря, радника у найскладніших справах свого племені і жерця.

За прадавнім звичаєм чаклун неодмінно мусив обрати собі наступника. Він вишукував його з-поміж хлопців дванадцяти-тринадцяти років і, звичайно, брав найхоробрішого й найрозумнішого. Це мусив бути юнак, який завжди верховодив серед своїх ровесників в усіх розвагах, юнак, про якого всі казали, що він має щасливу руку.

Чаклун звертався до батьків з запитанням, чи згодяться вони віддати йому сина. Для сім'ї й самого хлопця це була неабияка честь, і я не знаю випадку, щоб хтось відмовив чаклунові. Виховання і навчання майбутнього ворожбита тривало кільканадцять років, і це була дуже тяжка життєва школа.

Насамперед чаклун на півроку забирав учня в безлюдні долини Скелястих гір і там давав йому перші вказівки. Найважливішим завданням в цей час було — як казав чаклун — здобути перевагу духа над тілом. Для цього учень голодував по кілька днів, і вчився зносити біль без тремтіння. З далекої подорожі він повертався зовсім іншим, і хлопці не пізнавали веселого товариша своїх забав.

У нас, дітлахів, такий юнак завжди викликав подив: ми відчували, що він володіє якоюсь великою таємницею, котра відмежовує його від нас, але котру він не може виказати навіть найближчим друзям. Такі подорожі чаклуна з учнем тривали років зо три. Тіло хлопця гартувалося як сталь, а сила волі зміцнювалась до такої міри, що найтяжчий біль він переносив не здригаючись.