Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Коли коні вже гнали від табору, наші воїни прокинулись і вдарили на ворон. Але далеко вони не пішли. Їх зустрів смертоносний вогонь рушниць: це була засідка білих. Кілька воїнів з дядькової групи загинуло, решта мусила відступити назад, а тим часом ворони під захистом щільного вогню поспіхом погнали коні. Загинуло четверо наших чоловіків, одна жінка і Кошлате Орлятко. Як загинув хлопчик, ніхто не знає. Мабуть, він притьмом біг за кіньми, і саме тут у нього влучила куля. Заховані в нічній темряві стрільці били в кожного, хто потрапляв їм на мушку.

Напад стався два дні тому, принаймні за сто кілометрів від нашого табору. Дядько Гучний Грім і його люди не могли гнатися за нападниками, бо в них не було коней. Вони мусили захищати свій табір, але до від'їзду Бурхливого Потока ніхто на них не напав. Отож ворон, мабуть, цікавили тільки коні.

— Це прикра подія і дуже смутна! — сказав вождь Крокуюча Душа. — Прикра, бо ворони-окотоки знову викопали сокиру війни проти чорноногих, а смутна, бо загинуло шестеро людей. У звичайних умовах не було б найменшого сумніву, що нам слід робити. Але зараз справа інша.

Слова вождя вразили воїнів.

— Що саме сталося? — запитували вони. — Які можуть бути сумніви?

— Чому справа інша? — гукали інші. — Як це розуміти?

— Може, подарувати воронам їхній розбійницький напад? — ущипливо питали найпохапливіші.

— Кажи, вождю, що в тебе на думці? — загукали з усіх боків.

— Справа наче проста, а все-таки її треба обговорити і поміркувати над нею, — почав вождь. — Гучний Грім і його люди ще недавно були нашими братами, і їхня кривда була нашою спільною кривдою. Але кілька тижнів тому Гучний Грім та його люди, як ви знаєте, порвали всякі зв'язки з нами і пішли геть, на доказ того, що з нашою групою їх ніщо не з'єднує. Чи було так?

— Було! — згодилося кілька несміливих голосів. — Саме так було…

— А якщо з їхньої власної волі ніщо вже їх не з'єднує з нашою групою, треба ще поміркувати, чи удар, завданий їм воронами-окотоками, спрямований також і проти нас…

Вождь ще не докінчив своїх висновків, як зчинилася справжня буря.

— Це найближчі нам люди, це наші брати і свояки!.. — залунали обурені вигуки.

— Хто їх зараз покине, той зрадник! — зопалу крикнув якийсь воїн.

— Ганьба тому, хто не схоче їм допомогти! — лунали обурені слова.

Вождь, побачивши, що вибух обурення спрямовується на нього, раптом прояснів.

— З приємністю бачу вогонь у ваших очах і чую ваші слова, — мовив він. — Як вождь, я мусив показати вам справу саме так, щоб дізнатись про ваші справжні почуття. Тепер я знаю, що на вас можна покластися… Отож, кажіть, що робити?

— Дати воронам добру науку! — заявили воїни.

— Згода! — ствердив Крокуюча Душа.

— Відбити вкрадених коней.

— Згода!

— Накласти воронам як слід!

— Згода, гаук! [5]

Заперечень не було ніяких. Всі одностайно вимагали рушити в похід і покарати розбійницьку групу ворон. Воїни негайно ж почали готуватися. Ще раз покликали Бурхливого Потока, щоб з'ясувати подробиці.

— Чи ти певен, що ворони не помітили, як ти помчав до нас? — допитувався вождь.

— Цілком певен! — відповів воїн.

— А їх вже не було поблизу?

— Ні, — за всіма ознаками, ні.

— Воїни! — звернувся Крокуюча Душа до всієї групи. — Від нашого поспіху та бадьорості наших коней залежить зараз, чи спіткає нападників заслужена кара. Згортайте табір!

Всі розсипались. За годину ми вже були в дорозі. Рухливість індійців у преріях завжди викликала тривогу й подив у ворога. Через це індійці у війнах, які вибухали раз у раз і тривали десятки років, могли чинити опір регулярним військам Сполучених Штатів. У нашому таборі були немічні діди й бабусі, немовлята і багато всякого майна та наметів з бізонячої шкіри. Все це навантажили зараз на коней або на так звані травойс — ноші, які одним кінцем були приторочені до коня, а другим кінцем тяглися по землі.

Ми їхали цілий вечір і ніч так швидко, що на світанку вже наближались до мети.

— Ще проїдемо три пагорки, — чув я голос Бурхливого Потока, — і будемо на місці.

Вождь Крокуюча Душа давно розіслав групи розвідників у всі боки, не тільки попереду й з флангів, але й у тил, щоб не потрапити в засідку й не зазнати несподіваного нападу. Але слідів ворога не знайшли. Навколо було порожньо.

З великою обережністю виїжджали ми на останній пагорок. Стільки непередбачених подій могло статися тут, відколи виїхав Бурхливий Потік. Коли ми нарешті опинилися біля підніжжя гори, ми з полегшенням побачили, що у долині, в гирлі двох річок, які впадали одна в одну, спокійно стояло кільканадцять наметів.