Анна Юрген - Голубий Птах, названий син ірокезів

Тривалі денні мандри разом з потоком ріки погасили в ньому останню іскринку надії, яка зв'язувалась із словом «повернення». Не залишилося більше нічого, крім потягу до життя, який кидав безпорадного хлопця назустріч невідомій долі і щоразу давав змогу полегшено зітхнути, коли на березі десь між чагарником і очеретом знову горіли вогнища вечірніх привалів.

«Слава богу, сьогодні ще не прибули на місце!» Життя триватиме ще один день. А що загрожувало в кінці подорожі, страшно було навіть подумати.

Якось вранці флотилія завернула в притоку, береги почали поступово звужуватись. Гребці три дні веслували проти течії. В кожному човні на носі і на кормі чоловік з веслом. Дивно, як можуть індійці в цьому незручному положенні так довго витримувати, як спритно вони обгинають стовбури дерев, що із пом'ятими запліснявілими вітами пливли вниз за течією. Потік мчав тепер між лугами. Раптом берег піднявся вгору і розкинувся там широкою долиною, ніби хотів наздогнати ліс, що синів ген аж за другим перевалом.

Четвертого дня опівдні Георг помітив, що його супутники пожвавішали, почали перекидатися словами і частіше занурювали весла у воду. На правому березі мерехтіли зелені маїсові поля. Нивам, здавалось, кінця-краю немає. З барвами золотої соломи змішувалась різна зелень: клаптики широколистих гарбузів, кущі тютюну і рядки соняшників. А далі простяглися сливові дерева. Серце хлопчика майже стало: з-за пагорка показались фронтони двох хатин, і човни повернули до берега. Різкий високий звук пролунав у човні, і йому у відповідь з берега долинув інший.

Назустріч метушливою ватагою поспішали жінки й діти в різнобарвних, строкатих сорочках і спідницях, з матовим відблиском срібних прикрас на темнокоричньовій шкірі, з жовтими обручиками на голих руках. Собаки, чорні, схожі на вовків, виючи, мчали з усіх сторін; у тому шумі не чути було власного голосу.

Серед сміху, гучних радісних вигуків і галасу розвантажили човни, витягли їх на берег і перевернули. Допитливі погляди обстрілювали хлопця, але ніхто не наблизився до нього, навіть діти тримались осторонь.

Безпорадний і нещасний Георг стояв у замішанні, аж поки схожий на шуліку індієць не підвів його до темноволосої огрядної жінки. Вони обмінялись кількома словами, потім індіанка взяла зляканого хлопця за руку й повела в напрямі будинків.

Георг обережно глянув на неї й здивувався. Вперше за кілька днів він побачив не розмальоване, а звичайне обличчя, шкіра якого вигравала природним коричньово-червонуватим кольором. Порівняно з його розмальованими супутниками, ця жінка здалася справжньою людиною з плоті й крові.

Індіанка, мабуть, відчула радісне здивування хлопця. Вона заговорила до нього, але, на жаль, Георг нічого не зрозумів. Проте її обличчя виражало ясніше, ніж слова, добрий намір. Між низьким чолом і широкими щоками посміхалися двоє темних очей. Кирпатенький ніс і подвійне підборіддя свідчили про доброзичливість і щиросердість.

Тепла хвиля довір'я огорнула заляканого хлопця. Він міцніше стис мозолисту, тверду руку і пригорнувся до супутниці. В свої дев'ять років він був всього-на-всього беззахисною дитиною, що нарешті відчула подих рятунку. Жахливі думки про те, що його замордують, розлетілись, як зграя ворон.

За дверима сонячний день раптом померк. Георг, наче сліпий кріт, брів помацки у напівтемному приміщенні без вікон слідом за жінкою, тримаючись за голубу, схожу на сорочку, кофту, що сягала їй аж до колін. Після кількох кроків очі призвичаїлись до сутінків, у яких широкі смуги світла, що проникало крізь люки в даху, перепліталися з мерехтливими відблисками палаючого поліна.

Хлопець опинився в широкому коридорі, що тягнувся через усю хату і на протилежному кінці закінчувався світлим прямокутником — другими дверима. Праворуч і ліворуч були маленькі кімнатки, подібні до боксів у конюшні в Рейстауні, тільки набагато нижчі. В коридорі горіли вогнища на відстані шести-семи кроків одне від одного. Легкий пряний запах дров носився в повітрі.

Біля другого вогнища жінка зупинилась і дала Георгові знак зайти у приміщення праворуч. Хлопець покірно пішов, та раптом спіткнувся: височенний чотиригранний поріг одмежовував кімнату від коридора. Супутниця швидко підхопила його за куртку, а потім посадовила на широкій низькій лаві, що тяглася вздовж стін маленької кімнати. Під собою хлопець відчув щось м'яке, волохате; рукою він намацав ворс ведмежої шкури.