Анна Юрген - Голубий Птах, названий син ірокезів

Потім індіанка простягла руку до низької стелі. Поперечні жердини на ній подекуди були перекладені дошками так, що поміж них можна було вільно сягати рукою. На стелі, мабуть, зберігалася всяка всячина, бо жінка дістала звідти плетеного кошика.

Забрязкотіли ножі й миски, а потім хлопець відчув у руці шматок маїсового хліба, на якому блищав смалець. З перших днів перебування в селі Прибережні Луки, на річці Оленяче Око, ніщо так не врізалося хлопцеві в пам'ять, як цей шматочок хліба з ведмежим смальцем, що дала йому названа тітка Кругла Хмара.

Жінка наповнила мисочку чимось із казана, що клекотів над вогнем, і сіла біля лави. Потім порилася в кошику, але не знайшла того, що шукала, і кілька разів гукнула:

— Малія! Малія!

З коридора шмигнула в хату дівчинка, трохи старша за Георга. Вона ретельно взялася допомагати шукати якусь річ і нарешті знайшла дерев'яну ложку, що нагадувала ополоник.

Георг допався до миски, проте не так-то легко подолати смачну маїсову кашу з м'ясом: ложка ледве влазила в рот, та й звідти витягати її було незручно. В руці Георг відчував щось товсте, що нічим не нагадувало звичайну ложку; він підніс її до вогню і побачив, що держачок кінчається тонко вирізьбленою пташечкою. Дівчинка уважно розглядала хлопця, проте Георг не відривав очей од мисочки і не звертав ніякої уваги на дівчинку, жовта кофточка якої, наче світла пляма, виднілась у півтемряві.

В коридорі пролунали кроки; увійшло кілька дітей. Собака нишпорив навколо казана, за перегородками чулася приглушена розмова, яка ставала все тихшою, тихшою…

А потім Георг впав у якесь чорне підземелля. Напруження і хвилювання, пережиті за останні дні, розтанули у свинцевому сні. Хлопець уже не чув, як хтось поклав йому під голову хутро.

Ритмічне гупання з чіткими подвійними ударами розбудило хлопця. Він прислухався до м'якого стуку, що долинав знадвору. Розмірений такт, здавалось, наче трохи віддалявся.

Георг ламав собі голову: що воно таке? Де ж це він взагалі? Перед ним миготів вогонь, дим від якого, наче голуба завіса, висів під отвором у даху. Звідти падало м'яке денне світло. З жердин під дахом звисали в'язки трав, сушене листя і вірьовки з жил. Поміж балок хлопець бачив внутрішню сторону покрівлі, бо у кімнатці було тільки півстелі. Чи, бува, не з горища вчора ввечері діставала жінка миски та ложки з пташечками?

Поступово почав пригадувати: подорож по річці на човні закінчилася… Він прислухався, але в хаті ніщо не ворухнулось. Встав, прокрався коридором до дверей і виглянув надвір.

Перед хатою побачив свою опікунку, що стояла з якоюсь жінкою біля дуплистої колоди, обидві по черзі гупали в колоду дерев'яними товкачами: так-так, так-так. Товкачі посередині були трохи тоншими, щоб зручніше тримати їх. Георгові пригадався пісковий годинник тітки Рахель: ці товкачі справді нагадували собою видовжені піскові годинники.

Хлопець повернувся до хати, сів на високому порозі кімнати і з цікавістю роздивлявся стіни. Очевидно, вся хата складається з великих волячих шкур, прив'язаних до стовпів і жердин. Ніде не видно ані щілиночки, не те що у батьківському дерев'яному будинку, який, скільки б не законопачували мохом, ніколи не був щільним. На якусь мить перенісся думками у Рейстаун. Де тепер батьки?

Гупання стихло. Незабаром у коридорі замайоріла голуба кофта та біла пов'язка на лобі у його захисниці. Прозвучали привітні слова, а під казаном затріскотіли свіжі дрова. Георг замислено дивився на пару, що, змішавшись з димом, вихором неслася в отвір у покрівлі, і подумав про маїсову кашу з м'ясом. Як же йому називати цю добру індіанку? Мабуть, найкраще «тьотя», хоч насправді вона йому не тітка.

Але замість того, щоб дістати мисочку, жінка жестами пояснила Георгові, що треба роздягнутися. Хлопець скинув штанці й куртку, а натомість вона пов'язала йому лише пов'язку на стегна. Потім із всіляких горщиків почала розмальовувати Георга різноколірними мазями. Хлопець щось запитував, але незрозумілі відповіді пролітали мимо його ушей. Нарешті індіанка закінчила свою справу, взяла хлопця за руку і попрямувала з ним до дверей.

Не помітив Георг іскристого ранку. Неспокій, що мучив у дорозі, знову оволодів ним, як тільки хлопець побачив кілька десятків індійців, що стояли на березі річки. Їхні обличчя відсвічували свіжими фарбами, а на маківках стирчало строкате пір'я. На плечах чоловіків теліпались яскраво-червоні і блакитні формені мундири.