Джеймс Шульц - Ловець орлів

Розвівши вогонь, жінка взяла жбан і пішла по воду. Обабіч грубки стояло багато жбанів, великих і маленьких, а ще різних макітрочок, горняток, випалених і розмальованих руками маленької жінки, котра, як я згодом довідався, була найкращим гончарем у селищі. Деякі малюнки на жбаночках та горнятках здалися мені знайомими. Де я міг їх бачити? І раптом я пригадав: у каньйоні Челлі, де була наша стоянка, ще збереглися старенькі напіврозвалені хатинки давніх землеробів, предків нинішніх тева. Жінки нашого клану користувалися старими жбанами й горнятками, знайденими в цих хатинках.

Я досі ще розглядів малюнки, коли повернулася жінка, а слідом за нею ввійшов господар, несучи повну ковдру кукурудзяних качанів нового врожаю. Поклавши їх біля грубки, він звелів мені зняти з нього сагайдак, лук і сісти на постіль, де спав мій брат. Незабаром жінка приготувала кукурудзяної каші і, розбудивши мого брата, подала йому їсти. Брат замотав головою, почав плакати. Жінка взяла його на руки, поцілувала і щось лагідно зашепотіла на вухо. Брат нарешті послухався її. Нова страва припала йому до смаку, він з’їв усе дочиста. Жінка тим часом ніжно гладила його, а чоловік дивився на них й усміхався. Коли брат повечеряв, жінка роздягла його, знову вклала на постіль і вкрила ковдрою. Я дивом дивувався: звідки такі палкі почуття до дитини з ворожого племені?

Вранці, щойно зійшло сонце, господар розбудив мене, і я пішов із ним до річки, де ми скупалися. Коли ми повернулися в пуебло, брат ще спав. Ми поснідали кукурудзяними коржами і сушеним м’ясом. Потім господар пояснив мені, що я піду з ним на кукурудзяне поле.

Його поле простяглося на схід від пуебло, і, крім кукурудзи, тут росли гарбузи, боби, дині і пшениця. Він порізав диню і простяг мені кілька скибок. Я зроду не куштував нічого смачнішого. Спостерігаючи, як я уминаю диню, він жестами пояснив мені, що я можу їсти дині скільки заманеться. Потім ми почали обламувати кукурудзу і складати качани в купки. Під обід ми повернулися в пуебло, принісши в ковдрах стільки качанів, скільки могли піднести. Я зрадів, побачивши брата. Він сидів на постелі. Дружина господаря вмила, одягла його, розчесала йому волосся і нарум’янила щоки. У нього був здоровий і бадьорий вигляд, давненько я не бачив таким свого брата. Він з охотою посьорбав юшки, якої нам зварила маленька жінка.

— Їж чим більше, — шепнув я братові. — Тобі треба набратися сили для втечі.

Ополудні ми з господарем подалися на кукурудзяний лан. Осідлавши коня, прив’язали до нього два здоровенних лантухи з оленячих шкур. їх ми наповнили качанами, наламаними до обіду. Повернувшись додому, випорожнили лантухи під стіною біля драбини, якою піднімалися до нашого житла. Дружина господаря пообдирала шамушиння й понесла качани на дах, щоб сушилися. Того дня ми ще тричі побували на кукурудзяному полі. Коли ми проходили майданом, я страшенно злостився, бо хлопчаки й дівчатка показували на мене пальцем і глузували. Мій господар проганяв їх. Я був упевнений, що вони обзивали мене рабом. «Ну що ж? — міркував я. — Недовго я буду рабом. Настане день, і я розквитаюся з вами».

Щодня ми з господарем працювали у полі. Ми зібрали врожай, а потім, запрягши конячину, їздили до лісу і заготовляли дрова на довгу холодну зиму.

Минуло три місяці, але нам із братом не випало жодної нагоди втекти з пуебло і повернутися до рідного племені. А тоді випав сніг, укрив білою ковдрою гори. Я зрозумів, що треба чекати літа, бо взимку нас можуть легко догнати по сліду.

Тим часом мій брат міцнішав день у день, набирався здоров’я і нарешті зовсім забув про недугу, яка мучила його від народження. На четвертий місяць нашого полону я сказав йому: нам доведеться залишитися тут, поки не розтане сніг. Його відповідь була такою, що мені аж мову одібрало.

— Брате, — сказав він, — я не хочу звідси тікати.

— Як? Ти не хочеш повернутися до рідного племені? — через силу запитав я.

— Ні! Я хочу залишитись тут.

— Чому?

— Я полюбив цю жінку, яка любить мене й стала мені другою матір’ю. Я полюбив цього лагідного і доброго чоловіка з племені тева.

І справді, вони обоє були до нас дуже прихильні. Вони годували нас од пуза, гарно одягали. Маленька жінка полюбила Самотнього Шпиля так сильно, що ні на крок не відпускала його від себе. її чоловік захищав мене від кпинів дітвори. Але чому вони це робили, я не міг зрозуміти. Більше я не заводив мови з братом про втечу, але гадав, що прийде весна, і Самотньому Шпилеві закортить повернутися до рідного племені.