Джон Ґрифіт Чейні: ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

— Гаразд, Томасе,— сказав я.— Я не забуду вас, коли мій одяг висохне.

Лагідне світло залило йому лице, а очі заблищали, наче десь глибоко в його душі озвалися голоси предків, що спогадали про датки, які перепадали їм на долю, коли вони жили на землі.

— Дякую вам, сер,— промовив він запобігливо.

Переді мною відчинилися двері, кок слизнув убік, і я вийшов на палубу. Пробувши так довго в воді, я почувався ще погано. Подув вітру трохи не звалив мене з ніг, я поточивсь по хиткій палубі до рубки й ухопився за її ріг, щоб не впасти. Шхуна кренилася з боку на бік; її то виносило на велику тихоокеанську хвилю, а то кидало вниз. Коли судно йшло курсом зюйд-вест, як це казав Джонсон, то вітер, за моїм обрахунком, віяв з південного боку.

Туман зник, і замість нього на розхвильованій водяній поверхні заграло сонце. Я обернувся в бік сходу, де, як я гадав, мала бути Каліфорнія, але не побачив нічого, крім смуги туману над водою — певно, того самого туману, що спричинився до загибелі «Мартінеса» і до мого теперішнього становища. На північ, неподалік від нас, видніло громаддя голих скель, об які билося море; на одній з них я міг навіть розрізнити маяк. На південний захід від нас, майже на нашому шляху, невиразною пірамідою окреслювалися вітрила якогось судна.

Оглянувши обрій, я перевів погляд на речі ближчі. Я подумав, що людина, врятована від загибелі, людина, що заглядала смерті в вічі, заслуговує на більшу увагу, ніж та, яку виявили мені на цьому кораблі. Опріч матроса, котрий стояв за штурвалом і зацікавлено глянув на мене через верх рубки, ніхто мене, либонь, і не запримітив.

Здавалося, увагу всіх звернено на те, що робилося на шкафуті. Там, на ляді від люка, лежав горілиць якийсь чоловік, весь одягнений, тільки сорочка розхристана, Груди йому густо заросли чорним, схожим на собачу вовну волоссям. Обличчя й шию закривала чорна шпакувата борода, що, мабуть, звичайно була цупка й кущиста, а тепер зробилася брудна, злиплася, і з неї стікала вода. Очі були заплющені,— певне, він був непритомний; рот широко роззявлений, і він важко дихав, ніби йому бракувало повітря. Один матрос спокійно, розмірено, з виглядом людини, якій воно не первина, закидав на мотузці брезентове відерце за борт, витягав його обома руками і потім, не поспішаючи, виливав з нього воду на чоловіка, що лежав долі.

А той чоловік, чий випадковий погляд урятував мене від загибелі, ходив туди й сюди понад люком, сердито кусаючи кінчик своєї сигари. Він був, мабуть, п’ять футів і десять дюймів заввишки, а може, й десять з половиною; однак мене вразив не зріст цього чоловіка, а його сила. Хоч він був кремезний, широкогрудий і широкоплечий, але огрядним я його не назвав би. В ньому була м’язиста, вузлувата сила, властива сухорлявим, жилавим людям; проте його, завдяки дебелій статурі, ця сила робила схожим на горилу. Не в тому розумінні, що він зовні чим скидався на горилу, ні. Сила, про яку я кажу, то щось відмінне від його зовнішнього вигляду. Це та сила, що викликає в нас асоціацію з первісними істотами, з дикими тваринами, з тими, кого ми вважаємо за своїх далеких пращурів, що жили на деревах; сила дика, люта, саморідна, сама суть життя, невтримна рухливість — та первісна матерія, що з неї витворилися всі форми життя, коротше — та сила, яка примушує звиватись тіло змії з відтятою головою і яка прихована в безформному шматкові черепашачого м’яса, що від дотику пальця здригається й тремтить.

Ось таке враження сили справив на мене чоловік, що ходив по палубі вперед і назад. Постава його була міцна, ноги ступали по палубі твердо й упевнено; кожен порух м’язів— чи то цей чоловік плечима знизував, чи стискав губами сигару — був рішучий, виявляв його силу, надмірну силу, що била через вінця. Однак та зовнішня сила, видна у кожному русі, була лишень відгомоном ще більшої сили, яка дрімала десь глибоко в ньому й час від часу лише здригалася, але щохвилини могла прокинутися, страшна й руйнівна, як гнів лева або лють урагану.

Кок вистромив голову з дверей камбуза і підбадьорливо всміхнувся, тицьнувши пальцем у бік чоловіка, що ходив уперед і назад коло люка. Мовляв, ото капітан, той самий «старий», як він казав, людина, з котрою я мав поговорити, аби мене якось висадили на берег. Я вже ступив наперед, щоб почати розмову, що забрала б із п’ять бурхливих хвилин, як раптом дуже сильний напад задухи схопив нещасного, що лежав горілиць на ляді. Він забився в корчах. Мокра чорна борода задерлась догори, спина вигнулася дугою, груди роздулися в інстинктивному зусиллі набрати в себе якнайбільше повітря. Я не бачив його обличчя, тільки чорний заріст, але був цілком певний, що воно налилось кров’ю аж до синього.