Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

Тим часом екіпаж віз господаря все далі й далі. Білозуб бачив, як екіпаж і зовсім заховався за деревами. Становище було безнадійне. Білозуб спробував ще раз зробити круг. Коллі помчала за ним. Раптом, вживаючи давнього свого способу, він повернув назад, просто на неї, і вдарив її плечем у плече. Вона так швидко була бігла, що від удару не тільки впала на землю, а ще й перекинулась кілька разів. Силкуючись зупинитись, вона загрібала кігтями нарінок і гостро скавучала від обурення та ображеної гордості.

Білозуб не гаяв часу. Дорога була вільна, а йому цього тільки й треба було. Незабаром Коллі кинулась навздогін за ним, не перестаючи скавучати. Бігли тепер навпростець, і Білозуб міг тут показати їй, як слід бігати. Вона мчала як навіжена, напружуючи всі сили, напинаючись для кожного стрибка, а він біг мовчки й легко, немов привид, пролітаючи понад землею.

Оббігши круг будинку до під’їзду, Білозуб побачив, що екіпаж уже спинився, і господар саме висідає з нього. У цю мить він раптом усвідомив, що на нього хтось набігає збоку. Це був гончак. Білозуб хотів його зустріти належним чином, але сам він біг занадто швидко, а гончак був уже занадто близько. Все трапилось так несподівано, що не встиг він і озирнутись, як уже полетів на землю й перекинувся. Звівшись на ноги, він зробився такий лютий, аж скажений: вуха прищулені, губи скривились, ніс ізморщився, зуби клацають тільки що біля самого горла гончакові.

Господар біг до нього, але він був ще далеко, коли тут надбігла Коллі й урятувала собаку. Наскочила вона на Білозуба в останню мить, як він от-от мав схопити собаку за горло. Цей хижак з Пустелі ошукав її, випередив, та ще й до всього виваляв у піску, і вона тепер прилетіла, як чистий вихор, палаючи ображеною гідністю, справедливим обуренням і інстинктивною ненавистю. Вона вергнулася на Білозуба під прямим кутом саме в ту мить, коли він лаштувався скочити, і теж збила його з ніг. Він перекинувся й покотився на землю.

За хвильку надбіг господар і схопив його, а батько господаря відкликав своїх собак.

— Нічого не скажеш, добре привітали бідного самотнього вовка з Півночі! — зауважив Відон Скотт, заспокоюючи Білозуба.— За все життя його тільки раз збито з ніг, а тут за яких півхвилини він перекинувся аж двічі.

Екіпаж від’їхав, і з дому повиходили нові незнайомі боги. Деякі спинились на поважній відстані, але дві жінки підійшли й обняли Відона Скотта. Білозуб, хоч і досі вважав такий вчинок за прояв ворожості, уже призвичаювався до нього, бо й цим разом нічого поганого не сталося господареві. Незнайомі боги спробували підступити до Білозуба ближче, але він загарчав, і господар підтвердив цю засторогу словом. Білозуб ще тісніше притулився йому до ніг, і він знову погладив його по голові.

— Дік! На місце! — пролунав наказ. Гончак слухняно підбіг східцями вгору і ліг на веранді, усе ще не перестаючи гарчати і сердито дивлячись на чужинця. Одна з жінок обняла Коллі за шию і почала гладити й пестити її. Але сука ніяк не заспокоювалася і весь час скавучала. Її дратувала присутність цього вовка, і вона була певна, що боги роблять велику помилку, допускаючи його сюди.

Боги піднялися сходами до дверей. Білозуб усе не відступав від господаря. Дік, сидячи на веранді, загарчав на нього, і Білозуб, наїжившись, відповів також гарчанням.

— Заберіть Коллі в дім, а ці двоє хай поб’ються,— запропонував Бідонів батько.— Після цього вони сприятелюються.

— А Білозуб, щоб довести свою приязнь, буде головним голосільником на Діковім похороні,— засміявся Відон Скотт.

Його батько недовірливо глянув на Білозуба, тоді на Діка, а потім на сина.

— Ти хочеш сказати?..

Відон кивнув головою:

— Авжеж. Я так і думаю. За хвилину, а найбільше — дві Білозуб загризе Діка.

Він повернувся до Білозуба:

— Ну, ходім, вовче,— сказав він.— Це тебе, мабуть, доведеться забрати в дім.

Білозуб піднявся сходами, настовбурчившись, витягнувши хвоста трубою. Він не спускав Діка з ока, побоюючись нападу збоку, і заразом готовий лице в лице зітнутися із тим страшним невідомим, що могло чигати на нього в домі. Але нічого страшного там не виявилось. У кімнаті він уважно обдивився, чи не криється де якась небезпека. А тоді з задоволеним гарчанням ліг коло ніг господаря, хоч, не перестаючи, пильно стежив за всім, що робилося навкруг, ладен щомить скочити й битись на смерть з усякими страховищами, котрі, як йому здавалося, причаїлися під покрівлею його нового житла.