З юрби виступив Тім Кінен і, підійшовши до Скотта, торкнувся до його плеча.
— Глядіть, не поламайте йому зубів! — загрозливо промовив він.
— Ну, то в’язи йому скручу,— відповів Скотт, запихаючи дуло далі між щелепами.
— Кажу, не поламайте йому зубів! — удруге промовив картяр, ще більше погрозливим тоном.
Але якщо він хотів налякати, то з цього нічого не вийшло. Скотт, не відриваючись від своєї праці, озирнувся й холодно спитав:
— Собака ваш?
Картяр кивнув головою.
— Ну, то йдіть розчепіть йому щелепи.
— Еге ж, балакайте,— роздратовано відказав той.— Гадаєте, я й сам би цього не зробив, коли б знаття як?
— Тоді забирайтесь геть,— була відповідь.— І не докучайте. Мені нема коли.
Тім Кінен і далі стояв на місці, але Скотт не звертав уже на нього уваги. Йому пощастило втиснути дуло крізь зуби з одного боку. Тепер він силкувався висунути його з другого боку. Домігшися цього, він почав помалу й обережно рознімати щелепи, а Мет тим часом потроху звільняв з пащеки складки Білозубової шкури.
— Держіть свого пса! — наказав Скотт власникові Черокі.
Той, слухняно нахилившись, міцно вхопився за бульдога.
— Ну, тягніть! — крикнув Скотт, і зовсім розтулюючи щелепи.
Дарма що бульдог дуже опинався, собак розтягли в різні боки.
— Заберіть його! — скомандував Скотт, і Тім Кінен поволік бульдога в юрбу.
Білозуб кілька разів пробував звестись на ноги, та намарно. Раз він навіть спромігся встати, але ноги під ним підігнулися, і він, захитавшися, знову повалився на сніг. Очі йому поскліли й напівзаплющились, щелепи розтулилися, і з пащеки висунувся вкритий брудною піною язик. Білозуб мав вигляд задушеного на смерть собаки. Мет уважно його обдивився.
— Ледве теплий,— сказав він.— Хоча ще дихає.
Красень Сміт звівся й підійшов глянути на Білозуба.
— Мете, скільки коштує добрий запряжний собака? — запитав Скотт.
Погонич, стоячи все на колінах над Білозубом, подумав хвильку.
— Триста доларів,— сказав він.
— Ну, а коли він увесь пошматований, як оцей? — запитав Скотт, штурхнувши злегка ногою Білозуба.
— Половину,— вирішив погонич.
Скотт обернувся до Красня Сміта.
— Чуєте, містере Гаде? Я беру вашого собаку й даю вам за нього півтораста доларів.
Він дістав гаманця й відлічив гроші.
Красень Сміт, не доторкнувшись до них, заклав руки за спину.
— Я не продаю,— сказав він.
— Ні, продаєте! — запевнив його Скотт.— Продаєте, бо я купую. Ось вам гроші. Собака мій.
Красень Сміт, так само тримаючи руки за спиною, трохи позадкував.
Скотт ступнув до нього й замахнувся рукою. Красень Сміт пригнувся, сподіваючись удару.
— Я маю на нього право,— запротестував він.
— Ви втратили на нього право,— відрубав Скотт.— Берете гроші чи мені знову вас ударити?
— Гаразд,— враз перелякавшись, погодився Красень Сміт.-— Я беру гроші, але я протестую,— додав він.— Цей собака — цілий скарб, і я не дозволю себе грабувати. Кожна людина має свої права.
— Авжеж,— відказав Скотт, даючи йому гроші,— кожна людина має свої права. Але ви не людина, ви — гадина.
— Почекайте-но, ось лишень я повернуся до Доусона,— погрозився Красень Сміт.— Там я знайду на вас закон.
— Тільки рота роззявите в Доусоні, я зараз же вижену вас із міста! Зрозуміли?
Красень Сміт щось пробубонів.
— Зрозуміли? — гримнув розлючено Скотт.
— Так,— буркнув Красень Сміт, відступаючи.
— Що — так?
— Так, сер,— прогарчав Красень Сміт.
— Стережіться, бо вкусить! — вигукнув хтось із юрби, і на слова ці відповіли реготом.
Скотт, відвернувшись від нього, став помагати погоничеві, що порався коло Білозуба.
Глядачі розходились, але де-не-де ще стояли купками, поглядали на прибульців і розмовляли. Тім Кінен підійшов до одного гурту.
— Що воно за одно? — спитав він.
— Відон Скотт,— хтось відповів.
— А що він за птиця, цей бісів Відон Скотт?
— Та гірський інженер. Він тут свій у начальства. Коли не хочеш мати клопоту, раджу триматись якнайдалі від нього. Вія запанібрата з усіма урядами тутешніми. Сам уповноважений по золотих копальнях — перший йому приятель.
— Я так і гадав, що він якесь цабе,— зауважив картяр.— Тим-то я й не зачепив його.
Розділ V
НЕПРИТОРЕННИЙ
— Справа з ним безнадійна,— визнав Відон Скотт.
Він сидів на порозі своєї хатини й дивився на погонича. Той знизав плечима, показуючи також безнадійність. Обоє вони глянули на Білозуба, що, наїжившись і люто погарикуючи, напинав свого ланцюга й кидався на запряжних собак. Собаки вже дістали від Мета розмаїту науку, підсилену ще дрючком, і зрозуміли, що Білозубові треба дати спокій. Лежачи віддалік, вони вдавали, наче зовсім його не помічають.
Читать дальше