Фенімор Купер - Останній з могікан

Полковника Манро Гейворд застав у товаристві дочок. Еліс сиділа в батька на колінах, перебираючи сиве волосся йому на чолі своїми тендітними пальчиками, а коли він, бува, ніби сердився на ці пестощі, заспокоювала його вдаваний гнів, притуляючись своїми рожевими устами до зморшкуватого надбрів'я старого. Кора сиділа поруч, — спокійно всміхаючись, вона мовчки, мало не з материнською любов'ю приглядалась до рухів своєї молодшої сестри. У цій ніжній родинній сцені мовби забувалося і про недавно пережиті небезпеки, і про ті, що чигали на них у близькому майбутньому. Всі троє наче спішили скористатися з короткого замирення, щоб віддатись найчистішим і любим почуттям. Дочки на часину забули про свої страхи, а ветеран про свої турботи.

Данкен, мавши на думці чимшвидше доповісти комендантові про переговори, ввійшов до кімнати без попередження і застиг на порозі, мило вражений цим видовищем. Спершу його не завважено. Але скоро жваві й рухливі очі Еліс помітили відбиття його постаті в дзеркалі. Дівчина спаленіла, скочила з батькових колін і скрикнула:

— Майор Гейворд!

— Що таке? — запитав батько. — Я послав його трохи перебалакати з тим французом. А, добродію, ви молодий і жвавий! Забирайтеся звідси, пустунки! Тут і без вас, торохтійок, повні вуха клопоту.

Еліс, сміючись, рушила за Корою, що перша подалася з кімнати, аби не заважати розмові. Манро тим часом, замість того щоб розпитувати Гейворда, заклав руки за спину й почав ходити туди-сюди, схиливши голову в задумі. Перегодом він підвів погляд, пройнятий глибокою батьківською любов'ю, і мовив:

— Вони чудові дівчата, Гейворде, не гріх і похвалитись!

— Якої я думки про ваших дочок, ви вже знаєте, полковнику Манро.

— Авжеж, юначе, авжеж, — нетерпляче перепинив його старий, — Першого ж дня, тільки-но прибувши сюди, ви навіть хотіли мені своє серце розкрити. Тоді я вважав, що не годиться старому воякові розводити про батькове благословенство та весільні церемонії, коли ворог його короля непроханий поривається на бенкет! Але я помилявся, Данкене, мій хлопче, я помилявся. І тепер я готовий уважно вислухати все, що ви маєте сказати.

— Незважаючи на всю мою щиру радість від ваших слів, я б найперше хотів передати вам Монкалмове доручення…

— Та до дідька того француза з усім його кодлом, добродію! — запально вигукнув Манро. — Він ще не взяв нашого форту, та й не візьме, якщо Веб нас не підведе. Ні, добродію, дякувати небу, ми ще не в такій скруті, щоб хто міг закинути Манро нехтування родинними справами. Ваша мати, Данкене, була єдина дитина мого найдорожчого друга, і я вас вислухаю, хоч би всі кавалери ордена святого Луї [27] Орден св. Луї існував у Франції до 1830 р.; присуджувано його за військові заслуги. з тим французьким святим на чолі стали перед ворітьми до форту й просили ласки переговорити зі мною.

Гейворд зрозумів, що в такий спосіб комендант форту виявляє свою зневагу до доручення французького генерала, і вирішив не суперечити старому, знаючи, що його примха скоро минеться. Отож він відповів полковникові, як міг безтурботніш:

— Моє прохання, як вам відомо, сер, — мати честь назватись вашим сином.

— Ой мій хлопче, ви кажете досить недвозначно! Але дозвольте запитати, чи свої почуття ви так само ясно висловили й моїй дочці?

— Ні, слово честі! — гаряче вигукнув Данкен. — Я вчинив би недостойно, якби скористався привілеєм свого становища!

— Ви повелись як джентльмен, майоре Гейворде, і цілком слушно. Одначе Кора Манро — дівчина розважлива й задосить розвинена, щоб потребувати опікунства, хай і батькового.

— Кора?..

— Атож, Кора. Адже ви домагаєтесь руки моєї старшої доньки, чи не так, добродію?

— Я… я… я, здається, не згадував її імені, — затинаючись мовив Данкен.

— То чиєї ж руки ви просите, майоре Гейворде? — запитав старий вояк, не приховуючи своїх ображених почуттів.

— Ви маєте ще одну й не менш гарну дочку.

— Еліс?! — скрикнув батько з таким самим подивом, як перед хвилею Данкен, назвавши ім'я її сестри.

— Саме про неї я й думав, сер.

Юнак мовчки чекав, що відповість йому полковник на ці, як виявилось, несподівані для нього слова. Кілька хвилин Манро широкою та швидкою ходою міряв кімнату, суворі його риси конвульсійно здригались, і весь він, здавалося, поринув у думки. Нарешті він зупинився перед Гейвордом, втопив у нього погляд і заговорив тремтячими устами: