Фенімор Купер - Останній з могікан

— Добре, що ви зрозуміли цього негідника, — прошепотів розвідник, коли вони відійшли досить далеко, і знов опустив рушницю. — Я одразу збагнув, що він із тих невгомонних французів. Його щастя, що заговорив з нами по-дружньому, а то б і йому знайшлося місце в ставку серед земляків.

Мову розвідникові перебив протяглий і важкий стогін з-над берега, немов і направду духи загиблих блукали досі побіля своєї водяної могили.

— Він був таки з плоті й крові, — зауважив розвідник. — Жоден дух не здолав би так вправно владати зброєю!

— Що з плоті — це так, але чи бідолаха ще на цім світі — то річ непевна, — мовив Гейворд, озирнувшись і не побачивши Чингачгука поруч. Почувся ще один стогін, слабший від попереднього, а далі щось тяжке глухо плюхнуло у воду, і все знову стихло, так наче береги понурого ставка від самого створення світу не знали проявів життя. Розвідник і молодий офіцер ще стояли в непевності, коли постать індіянина вигулькнула з хащів. Ватаг підійшов ближче, і всі побачили, що одною рукою він приладновує до пояса димучий ще скальп безталанного молодого француза, а другою ховає закривавленого ножа й томагавка. По тому він повернувся на своє місце з виглядом людини, яка вчинила щось варте похвали.

Розвідник поставив рушницю прикладом до землі, обхопив руками її цівку й глибоко задумався. А тоді струсонув смутно головою і пробурмотів:

— Як на білого, це було б жорстоко й нелюдськи, але для індіянина воно звичне й природне, — цього, я думаю, ніхто не заперечить. Хоча я волів би, щоб то був клятий мінг, а не веселий хлопець із старого краю!

— Досить про це, — мовив Гейворд, побоюючись, щоб нічого не свідомі сестри не здогадались, що саме їх затримало, а від себе відганяючи огиду міркуваннями, подібними до мисливцевих. — Так уже сталося, і нічим тут не зарадиш. Як бачите, ми, напевно, у смузі, де стоять ворожі вартові. Тож у якому напрямку подамось?

— Так, — озвався Соколине Око, відходячи з задуми. — Ви маєте слушність, над цим уже запізно розважати. А французи таки не в жарт оточили форт, і нам дуже тонкий клопіт — прошмигнути повз їхні позиції.

— Та й часу в нас небагато, — додав Гейворд, — підвівши погляд угору, де імла вже повивала призахідний місяць.

— І часу небагато, — погодився розвідник. — Зробити це ми можемо в два способи, коли така буде ласка божа, без якої нам взагалі нічого не вдіяти.

— Кажіть же про них хутчіш, час притискає.

— Перший спосіб — це спішити панночок, коней їхніх пустити на волю, а індіян послати наперед, щоб зняли ворожих вартових. Так по трупах ми ввійдемо до форту.

— Це не годиться, ні, ні! — перебив його шляхетний Гейворд. — Вояк може собі так пробити дорогу, але не в жіночому товаристві.

— Воно й справді це була б кривава дорога, і не випадає таким тендітним ніжкам нею ступати, — охоче погодився розвідник. — Але я вважав, що заради мужності треба й цей варіант згадати. Тоді нам треба повернутись на нашу стежку, вибратися поза лінію їхньої» оборони, потім круто звернути на захід і ввійти в гори. Там я зможу вас так сховати, що всіх клятих собак з Монкалмової псарні зіб'ю зі сліду, і то на цілі місяці.

— Тоді рушаймо швидше!

Далі казати вже не було потреби, бо Соколине Око, промовивши короткий наказ «За мною!», рушив назад тією самою стежкою, що привела їх до небезпечного місця. Посувалися вони обережно й тихо, так само як і розмовляли хвильку тому, — щоб не опав їх ворожий патруль або пікет із засідки. Проходячи понад ставком, Гейворд і розвідник крадькома позирали на жахітно понурі його води, марно силкуючись догледіти тіло людини, котра недавно ще походжала тихим берегом. Але тільки й усього, що досі мірно плюскотіли невеличкі хвилі, єдині свідки того страхітливого вчинку. Незабаром вся ця похмура місцина разом із ставком потонула в мороці позаду подорожніх.

Невдовзі Соколине Око звернув у бік гір, що з заходу обмежували вузьку долину. Швидкою ходою ішов він попереду своїх супутників, тримаючись у тіні, що відкидали високі й нерівні гірські верхів'я. Дорога стала тепер важка, стелячись поміж бескеття, часто перебиваючись ярами, тож поступ наших подорожан був повільний. Але обтяжливість дороги їх уже не так доймала, бо під охороною темних і голих горбів обабіч вони чулися безпечніш. Нарешті крутою кам'янистою стежкою, що звивалася межи скель та дерев — певний доказ того, що пробили її люди, при-звиклі до дикої природи, — стали вони поволі вибиратися вгору, скелі обходячи, а на дерева спираючись.