Фенімор Купер - Останній з могікан

Добившись до берега ручаю, Соколине Око знову пристав; він скинув із ніг мокасини і жестом сказав Гейвордові з Гаметом зробити те саме. Ступивши потім у воду, вони йшли річищем майже годину, не зоставляючи по собі сліду. Місяць уже сховався за величезні чорні хмари над західним обрієм, коли вони вибралися з неглибокого й звивистого потоку і піднялися на піщану рівнину, порослу лісом. Тут розвідник почувся як дома, бо ступав тепер твердо й рішуче, мов людина, певна своїх знань. Стежка незабаром почала спинатись вище, і подорожні зауважили, що гори обабіч усе ближчають г що недалеко вже й до ущелини.

Раптом Соколине Око зупинився і, зачекавши всіх інших, промовив тихо й спокійно, від чого слова його звучали ще поважніше в німотній темряві довкілля.

— Легко впізнавати стежки, знаходити солоні джерела та корита потоків у глушині. Але хто, бачивши цей краєвид, насмілився б сказати, що могутнє військо стояло онде під отими мовчазними деревами серед гір?

— То ми недалеко від Вільям-Генрі? — спитав Гейворд, ближче підступаючи до розвідника.

— Туди ще довга й утомлива стежка, і найбільший клопіт впасти на неї. Дивіться, — мовив він, показуючи на невелике озерце поміж дерев, на тихій поверхні якого відбивались яскраві зорі. — Оце Кривавий ставок, а я стою на землі, де не тільки часто проходив, але де й боровся колись із ворогом цілий довгий день від рана до смерку.

— А! То під цим понурим і завмерлим плесом знайшли собі могилу полеглі герої! Я чув цю історію, але ніколи не бував сам на озері.

— За один день ми тричі билися тут з французами, — провадив Соколине Око, радше снуючи свою власну думку, аніж відповідаючи Данкенові. — Сотні французів бачили сонце востаннє того дня, і, коли було вже по всьому, мертвих, а то й поранених тільки повкидано у цей-от ставок. На власні очі я бачив, що його вода забарвилася кров'ю і стала така червона, як ніколи вода в природі не буває.

— Зате це хоч мирна, сподіваюсь, могила для вояка… То ви, отже, довго служили на цьому прикордонні?

— Я? — перепитав розвідник, з вояцькою гордістю випростовуючи свою високу постать. — Ці гори небагато чули рушничних пострілів не від моєї рушниці, а поміж Горікеном і річкою ледве чи знайдеться хоч одна квадратова миля, на якій мій «оленебій» не повалив би живої істоти, — чи то ворога, чи дикого звіра. Тс-с! Он нібито щось проходить над берегом ставка!

— Невже в цьому похмурому лісі знайшовся ще хтось, як і ми, безпритульний?

— Цей хтось, може, не дуже дбає за дах над головою чи притулок, а нічна роса не зволожить тіла, що цілі дні у воді, — відказав розвідник, конвульсійно стиснувши плече Гейвордові. Сила того стиску недвозначно посвідчила, що хоч який розвідник хоробрий, він не вільний від забобонного ляку.

— На бога! Це людська постать, і вона надходить! До зброї, друзі, бо ми не знаємо, що це за проява.

— Qui vive? [21] — Хто йде? (Франц.) . — спитав суворий голос, що в цій безлюдній понурій місцині справді-таки прозвучав як поклик із того світу.

— Qui vive? — озвався той самий голос, і зараз же клацнув спуск, а незнайомець став у погрозливу позу.

— Франція, — відповів французькою мовою Гейворд, виходячи з тіні дерев на берег ставка і зупиняючись за кілька ярдів від вартового.

— Звідки й куди ви такої ранньої години? — спитав гренадер, вимовою даючи знати, що він родом із самої Франції.

— Я повертаюся з розвідки і йду спати.

— Ви королівський офіцер?

— Звісно, друже. Чи я тобі видався англійським колоністом? Я стрілецький капітан. — Гейворд зорієнтувався, що вояк був саме із стрільців. — Зі мною дочки коменданта фортеці. Ага, ти вже чув про це. Я взяв їх у полон біля другого форту й веду до генерала.

— Слово честі, пані, мені вас дуже шкода, але таке військове щастя! — мовив молодий солдат, галантно віддаючи честь. — Ви побачите, що наш генерал шляхетна людина і вельми ґречний з дамами.

— Як звичайно військові, — відказала по-французькому ж Кора, нітрохи не збентежившись. — До побачення, друже, бажаю вам приємніших обов'язків, аніж ці вояцькі.

Солдат чемним уклоном подякував за добрі побажання, Гейворд ще додав: «Добраніч, мій друже!», і подорожани спокійно рушили вперед. А вартовий далі собі став походжати над берегом завмерлого ставка, у думці навіть не покладаючи, що ворог може бути аж такий зухвалий. Він стиха почав наспівувати слова, що сплили йому в пам'яті, коли побачив жінок, — чи то, може, їх йому підказали спогади про далеку й прекрасну вітчизну: