Фенімор Купер - Останній з могікан

— Слушно мовиш. Збуди товаришів та осідлай коні, а я тим часом підніму панночок.

— Ми вже не спимо, Данкене, — почувся лагідний, сріблястий голос Еліс з-за стіни будівлі, — і готові швидко їхати, відсвіжившися сном. От ви здорожилися за день, а тут ще й цілий втомливий вечір вартували біля нас!

— Скажіть краще: мав би вартувати, бо мої зрадницькі очі знов мене підвели. Двічі вже я виявився не вартим тої довіри, яку мені даровано.

— Ні, Данкене, не заперечуйте, — усміхнувшись, перебила його Еліс, виходячи з тіні хатини на світло місяця, сама дуже гарненька по відпочинкові. — Я знаю, що ви легковажний, коли йдеться про вашу власну особу, і аж надто дбайливий заради інших. А чи не могли би ми тут трохи довше перебути, щоб ви теж відпочили? Кора і я — ми з охотою, з великою охотою, побули б на сторожі, поки ви й усі ці хоробрі люди поспите часинку.

— Якби сором міг відстрашити мене від сонливості, я повинен би був ніколи більше і ока не заплющити, — відказав юнак, знепокоєно дивлячись на щире обличчя дівчини, де, однак, не зауважив і натяку на який можливий докір. — Бо ж воно таки правда, що через власну легковажність я наразив вас на небезпеку, а тепер не спромігся навіть оберегти ваш сон, як належиться воякові.

— Ніхто, тільки сам Данкен може звинуватити Данкена в такій слабкості. Ходіть ляжте спати. Повірте мені, — хоч ми й слабосилі дівчата, а на чатах вистоїмо.

Від прикрої потреби й далі доводити безпідставність приписуваних йому заслуг Данкена врятував вигук Чингачгука, по чому його син став напружено прислухатись.

— Могікани чують ворога, — прошепотів Соколине Око, на той час теж уже вставши. — Вони відчувають якусь небезпеку в повітрі.

— Боронь боже! — скрикнув Гейворд. — Чи ж нам не досить пролитої крові?

Проте, кажучи ці слова, він схопив рушницю і висунувся наперед, готовий накласти життям в обороні жінок, щоб спокутувати свою, зрештою, цілком вибачливу недбалість.

— То хіба якась лісова звірина блукає недалеко, шукаючи поживку, — сказав він пошепки, коли до його вух долинули тихі й начебто далекі звуки, що сполошили могікан.

— Тс-с! — відказав, уважно дослухаючись, розвідник. — Це людина, навіть я чую її ходу, хоч який мій слух слабкий проти індіянського. Той гурон, тікаючи, певно, спіткав один з передових загонів французів, і тепер вони натрапили на наш слід. Не хотів би я ще раз тут проливати людську кров, — додав він, тривожно вдивляючись у навколишню темряву. — Але що має бути, того не минути! Відведи коней досередини, Анкесе, а ви, друзі, теж відступіться під цей захисток. Він старий і неміцний, та все ж таки це укриття, і кулі для нього не дивина.

Його зараз же послухано — могікани одвели коней углиб руїн, і туди ж якнайтихіше подалася й решта подорожан.

Людська хода чулась тепер занадто виразно, щоб далі ще сумніватись. Невдовзі до неї прилучилися голоси індіян, які перегукувались поміж собою. Розвідник пошепки пояснив Гейвордові, що то гуронська мова. Діставшись місця, де коні ввійшли в хащі чагарників округ хатини, переслідники, видимо, загубили слід, що їх досі вів.

З голосів судячи, зібралось там зо двадцятеро чоловік, і кожне галасливо висловлювало свою думку, свою пораду.

— Негідники знають, що нас мало, — прошепотів Соколине Око, який стояв у глибокій тіні поруч Гейворда і визирав у шпарку між колодами. — Інакше б ці лінюхи не сунули так гамірно, як баби, Прислухайтесь-но до цих гадів! Наче в кожного по два язики і лиш по одній нозі!

Данкен, сміливий у бою, в цю хвилю напруженого чекання не спромігся, проте, нічого відповісти на спокійне й небезпідставне зауваження розвідника. Він тільки ще міцніше стиснув рушницю, притулився до шпарини і з дедалі більшим неспокоєм вдивлявся на освітлену місяцем галявину. Тут почувся чийсь глибокий і впевнений голос, що подавав команду, чи скорше пораду, і мовчанка, в якій його вислухано, посвідчувала, що власник цього голосу тішиться неабияким авторитетом у гуронів. По цьому шелест листя та потріскування сухого гілля сповістило, що індіяни розійшлися в різні боки, шукаючи загубленого сліду. На щастя для переслідуваних, місячне світло, яке лагідно сіялося на галявину, не було досить сильне, щоб пробити густе листяне склепіння лісу, і там усе тонуло в мороці. Пошукування виявились марні: втікачі так раптово й хутко звернули із стежки в хащі, що годі було доглянути бодай найменшого по них сліду в лісовій нетрі.

Незабаром, однак, стало ясно, що невгомонні індіяни, переходячи заростями молодих каштанів, поволі зближуються до внутрішнього краю тієї смуги хащів, що оточували галявину з хатиною.