Фенімор Купер - Останній з могікан

Гейворд, побачивши, що їхні провідники невжарт лаштуються до підживку, допоміг дівчатам зійти з коней, а потім і собі сів біля них, радіючи нагоді перепочити після недавніх смертельних переживань. Поки готувалась їжа, юнак, збуджуваний цікавістю, запитав, як це сталося, що їх так несподівано і вчасно врятовано.

— Чому ми маємо завдячувати, що так швидко вас побачили, шляхетний мій друже? — мовив він до розвідника. — І без підмоги з форту Едварда?

— Якби ми пішли до повороту річки, то, повернувшись, встигли б тільки згребти листя над вашими тілами, але не врятувати ваші скальпи, — спокійно відказав той. — Ні, ні, замість витрачати час і сили на дорогу до форту, ми зачаїлися над берегом Гудзону, чекаючи, що робитимуть гурони.

— Отже, ви знаєте весь перебіг подій?

— Не зовсім. Зір в індіян занадто гострий, щоб дуже близько до них підходити, тож ми сиділи нишком. Важко лиш було примусити цього могіканського хлопця, щоб не вистромлявся з криївки. Ой, Анкесе, Анкесе, ти вівся, наче яка плетуха, цікава все знати, а не як вояк-слідогляд.

Анкес дозволив собі допитливо глянути на мужнє обличчя мовця, але не сказав нічого й ніякого каяття не виявив. Навпаки, Гейворд наче завважив у поставі молодого могіканина дрібку зневаги чи навіть і гніву, і що це почуття, ладне вибухнути, юнак стлумив у собі лише через глибоку повагу до свого білого товариша та ще з огляду на його слухачів.

— Ви бачили, як нас брали в полон? — спитав Гейворд.

— Ми чули це, — була промовиста відповідь. — Індіянський крик — дуже зрозуміла мова для тих, хто провів усе своє життя у пущі. Коли ви вийшли на берег, ми мусили повзти попід листям, наче змії, і зовсім тоді втратили вас з очей, аж поки побачили прив'язаними до дерев і рокованими на смерть.

— Наше визволення — то справа провинний. Це майже диво, що ви не згубили сліду, бо гурони поділилися на два гурти, і в кожному були коні.

— Авжеж, ми були таки збилися з пантелику і, можливо, й не знайшли б вас, якби не Анкес. Ми пішли стежкою в глибину пралісу, бо слушно собі гадали, що дикуни, саме туди подадуться з бранцями. Але коли ми так Пройшли кілька миль і ніде не знаходили і тої зламаної галузки на ваших слідах, мене вже почав брати сумнів, а надто ще тому, всі сліди були від мокасинів.

— Переможці були досить передбачливі — нас примушено взутись, як і вони, — мовив Данкен, піднімаючи ногу й показуючи свої шкіряні взувки.

— Авжеж, це було розумно й на них схоже. Але ми мали досить досвіду, щоб не датися на такий дешевий підступ.

— То чому ж ми завдячуємо свій порятунок?

— Кмітливості молодого могіканина. Він, виявилося, краще за мене розуміється на деяких речах, що в них важко повірити, хоч і бачиш їх навіч. Хай це соромно, але я, чистої крові білий, мушу це визнати.

— Щось надзвичайне? Але про що саме йдеться?

— Анкес наважився сказати, що коні, на яких їдуть панночки, — провадив Соколине Око, не без цікавості окинувши поглядом нарагансетів, — ступають водночас або правими або ж лівими ногами, на відміну, скільки я знаю, від усіх інших чотириногих, окрім ведмедя. Але вони й справді, оці коні, завше ходять у такий спосіб, я на власні очі це бачив і пересвідчився в цьому, йдучи двадцять миль їхнім слідом.

— Це характерна прикмета цих тварин. Вони походять із затоки Нарагансет у маленькій окрузі Провіденс і славляться витривалістю та легкістю ходи. Цю породу високо цінують і, як бачимо, часто їй доручають почесні вантажі!

Могікани, що порались біля вогню, зупинились послухати Данкена, а коли він скінчив, багатозначно зиркнули один на одного, і батько видав свій звиклий вигук подиву. Розвідник замислився, як людина, що засвоює щойно добуте знання, і ще раз кинув допитливий погляд на коней.

— Отже, Анкес зауважив сліди, — озвався він нарешті, — і вони допровадили нас до потрощеного куща. Одну гілку, поблизу відбитка кінського копита, було надламано вгору, як ото жінка зриває квітку із стебла, а всі інші гілки, пошарпані й поламані немовби дужою чоловічою рукою, обвисали донизу. З цього я виснував, що хитромудрий шибай побачив зігнуту гіллячку й наламав їх цілу купу, щоб ми подумали, наче то олень пошматував рогами.

— Ваша проникливість вас не ошукала, бо направду так воно й діялось.

— Це було легко вгадати, — додав розвідник, зовсім не свідомий своєї надзвичайної проникливості. — То ж зовсім інша річ, аніж кінь з непрямою ходою. Отоді я й подумав, що мінги напевне подадуться до цього джерела, негідники-бо добре знають, яка тут чудова вода.