Фенімор Купер - Останній з могікан

— Добре втяли делавари! Переміг могіканин, — вигукнув Соколине Око, знов підіймаючи вгору свою смертоносну рушницю. — Прикінцевий удар білого не уйме честі нашому другові, ані не відбере у нього права на скальп!

Але в ту саму мить, коли небезпечна зброя мала вже впасти, хитрий гурон блискавичним крутьком уник удару, а тоді, скотившись із краю урвища, скочив на ноги й в один стрибок пірнув у саму гущавину низького чагарника, що ріс на узбіччі. Делавари, які вважали, що їхній ворог мертвий, скрикнули в подиві й умить галасливо порвалися бігти за втікачем, наче гончаки, що побачили оленя. Та пронизливий умовний вигук розвідника одразу ж постримав їх, і вони вернулися на вершину пагорба.

— Це на нього схоже! — мовив завзятий лісовик, вроджене почуття справедливості якого великою мірою його зраджувало, коли йшлося про мінгів. — Брехун і ошуканець, аякже! Щирий делавар, бувши подоланий у чесній боротьбі, спокійно б лежав і чекав на смертельний удар у голову, а ці капосні макуаси чіпляються за життя, наче дикі кішки. Хай собі тікає, хай. Він один, без рушниці, чи там лука, і далеко від своїх приятелів-французів. Мов гримуча змія, позбавлена жала, він не може заподіяти лиха, аж поки зіб'є мокасинами довгу дорогу по цій піщаній рівнині, що, зрештою, на нас теж чекає. Глянь, Анкесе, — додав він по-делаварському, — твій батько знімає вже скальпи. Слід би було приглянутися всім цим лайдачиськам на галяві, а то, може, й ще котрийсь чкурне до лісу, повискуючи, як підстрелена сойка!

Мовивши таке, чесний, але невблаганний розвідник обійшов полеглих і кожного в непорушні груди штрикнув своїм довгим ножем, причім робив це так незворушно, наче це були трупи звірят. Його, одначе, випередив старший могіканин, що встиг уже поздирати з мертвих голів емблеми перемоги.

Але Анкес — усупереч своїм звичаям, ба навіть вдачі, — з притаманною йому чулістю поспішився разом з Гейвордом допомогти жінкам і, хутко розплутавши Еліс, передав її в Корині обійми. Підвівшися з колін, де вона стояла обік сестри, Еліс припала до Кориних грудей і, голосно схлипуючи, промовила ім'я їхнього старого батька, а її лагідні, мов у голубки, очі заіскрилися надією.

— Ми врятовані, врятовані! — раз у раз шепотіла вона. — Ми повернемось в обійми нашого дорогенького татуся, і його серце вже не розіб'ється з горя! І ти теж, Коро, сестро моя, більше ніж матір мені, і ти теж урятована. А Данкен, — додала вона, з усмішкою чарівної невинності шукаючи поглядом юнака, — і наш хоробрий, благородний Данкен — він навіть найменшої рани не має!

На ці гарячкові й нескладні слова Кора нічого не відповідала, а тільки притискувала Сестру до серця, схилившись над нею з невимовною ніжністю. Мужній Гейворд не соромився сліз, коли стежив за цією зворушливою сценою. Анкес, розпашілий з бою і заплямований кров'ю, стояв як спокійний і начебто незворушний глядач; але з очей йому зійшла лютість, і світились вони співчуттям, що Підносило його над рівнем одноплеменців далеко випереджувало досвід його Плем'я.

Соколине Око тим часом, пересвідчившись, що гурони й справді вже не годні порушити гармонії цієї мальовничої сцени, підійшов і розплутав Девіда, що аж досі чекав із безприкладним терпінням.

— Ну от, — вигукнув розвідник, кидаючи позад себе останню прутину, — знову ти господар своїм рукам і ногам, хоча, здається мені, ти не розумніше користаєшся ними, аніж коли був ще немовлям. Я не старший за тебе віком, але я жив здебільшого в дикій пущі і, можна сказати, досвіду маю понад свої літа. Отож коли порадою від такої людини ти не погребуєш, то послухай мене і спродай ту свою пищавку, що онде носиш у куртці, першому-ліпшому йолопові, а собі придбай натомість яку пожиточну зброю, хоча б кавалерійського пістолета. Ретельністю та терпінням ти, може, й добудеш сякої-такої вправності. Бо зараз, либонь, ти й рам згоден, що крук — ліпший птах від сміхуна-дрозда. Перший бодай падло прибирає з-перед очей людських, а другий тільки бешкет годен чинити в лісі, зводячи слух усім, хто його чує.

— Зброя й сурма для бою, а піснь удячна для перемоги! — мовив на те звільнений Девід. — Друже, — додав він, простягаючи худорляву тендітну руку Соколиному Оку й кліпаючи зволоженими очима, — дякую тобі, що волосся моє вціліло там, де провидіння його засіяло. Може, в когось чуприна гладша або кучерявіша, а проте я завше гадав, що моє волосся цілком відповідає мозкові, ним прикритому. Що я не взяв участі у боротьбі — то це не так від нехоті, як від того, що мене зв'язали ті погани. Відвагою і вмілістю в бою ти показав себе вартим подяки християнина, тим-то я дякую тобі, перше ніж віддатись іншому, поважнішому обов'язкові.